Будь дивом - Регіна Бретт
Нам було по 13 років, а Томмі був на 2 роки старший за нас. Але коли він хапав нас за волосся, махав руками й ногами і гарчав, здавалося, що він зовсім маленький. Він не міг нічого робити самостійно — навіть сідати, повзти чи самостійно їсти. Важке випробування фізичними вправами, мабуть, було для нього дуже болісним, однак нам треба було розім’яти його м’язи, щоб вони не атрофувалися. Томмі опирався кожному рухові.
Томмі був худорлявим і мав коротке темне волосся. Говорити не вмів — умів тільки гарчати, плакати, сміятись і вити, як тварина. Він був сильним, тож нам було складно змусити його руки й ноги рухатись у потрібному напрямку, якщо він цього не бажав. Це було справжнє тренування для кожного з нас. Єдину винагороду ми отримували наприкінці кожного сеансу, коли хлопець розумів, що ми закінчили, розслаблявся, усміхався, сміявся і, здається, був радий нас бачити.
Та протягом усього часу, що ми з ним займалися, я не помічала жодних зрушень — жоднісіньких. Але ми щотижня приходили знову й знову, бо Діана бачила в Томмі дух, якого ми не помічали.
«Чи є в цьому сенс?» — думала я, хоч і не наважувалася це озвучити. Томмі ніколи не стане краще. І не ставало. Принаймні протягом того нетривалого часу, коли я була його волонтером. Але цей досвід навчив мене служити іншим людям, і в старшій школі я теж займалася волонтерською роботою. Через кілька років після того, як я припинила допомагати Томмі, я взяла участь у заході «Щасливий день» для дітей із множинними проявами інвалідності. Я повинна була навчати дітей, які не могли почути звуки без спеціальних шоломів. І ніколи не забуду того дня, коли помітила в кінці коридору юнака. Він видався мені знайомим. То був Томмі.
І він не просто стояв.
Він ходив!
Я не могла в це повірити. Сталося диво! Я здалась, а інші волонтери — ні.
З’ясувалося, що Томмі ходив тільки протягом одного року, а потім вивихнув стегнові суглоби. Його батьки не хотіли, щоб він пережив численні хірургічні операції, які могли бути неефективними. У результаті йому довелося сісти в інвалідний візок. Зараз йому вже перевалило за 50, і він живе в спеціальному притулку, а мама Джин щодня його навідує. Батько Томмі помер кілька років тому.
Джин і досі не знає, що здатний розуміти її син, однак стверджує, що він має внутрішній годинник. Томмі знає, коли зазвичай приходить мама, і засмучується, якщо вона не з’являється вчасно. А коли бачить її, то починає сміятися. Вона розважає його музичними іграшками, що світяться й пищать. Джин любить слухати, як він мугикає щось без слів, коли почувається добре.
Минуло кілька десятиліть від того часу, як я вперше прийшла до неї додому, і я дізналася історію життя цієї жінки. Вона розповіла, що її перша дитина померла через три дні після народження. А потім народився Томмі. Він постраждав від нестачі кисню до, під час або після пологів. Протягом шести місяців вони навіть не здогадувалися, наскільки серйозною є його фізична й психічна відсталість, хоч і не бачили жодних ознак розвитку. Він не міг сидіти, не видавав жодних звуків. Спочатку Джин була в розпачі. Але чоловік заспокоював її: «Томмі не знає, що він не такий, як усі інші».
Обоє багато молились. А потім втратили ще одну дитину — їхній син помер у дев’ять років через вітрянку. У результаті в них залишилась одна здорова дитина — син Девід.
Дивом для Джин було не те, що Томмі навчився ходити. Справжнім дивом було те, що він міг спілкуватися з багатьма людьми, які приходили їм допомагати протягом усіх цих років. Томмі став складовою щедрого, дбайливого суспільства. Його не ізолювали в будинку, не відправили до спеціального закладу. У нього були друзі, які щодня його навідували. І в його родини теж.
— Завдяки йому я познайомилася з багатьма чудовими людьми! — розповідала Джин. — Він мій маленький янгол. Томмі сформував увесь мій життєвий шлях.
Він вплинув і на моє життя. Томмі навчив мене віддавати себе іншим. Після нього я працювала волонтером на «Щасливому дні» в нашій школі, в американському Червоному Хресті, зокрема в донорській службі та службі катастроф, а також у «швидкій допомозі» Кентського державного університету.
Томмі вплинув і на життя Андреа. Вона розгледіла в ньому щось таке, чого не змогла побачити я.
— У ньому щось було, — сказала вона мені, — гадаю, в ньому було щось більше, аніж ми думали.
Коли Томмі, граючись, смикав її за волосся, вона думала: «Я знаю, що ти там — усередині».
Томмі допоміг їй сформулювати життєву філософію.
— Я тут не тільки для себе, — казала вона, — а для інших. Ми допомагаємо одне одному впоратися з проблемами.
Томмі допоміг нам усвідомити, що здаватися не можна — ніколи.
Не можна йти геть, перш ніж станеться диво. А то й не одне.
Урок 45
Якнайшвидше загладжуй провину — поки можеш
Зателефонуй. Надішли листівку. Закопай своє незадоволення.
— Як би там не було, нехай спочиває з миром, — сказав Ларрі Ґудман-молодший, готуючись поховати свого батька в баптистській церкві «Зоряне світло».
— Нехай зникнуть усі обрáзи, — мовив він. — Нехай зникнуть…
Якось у серпні чоловіки перестали спілкуватися. Ларрі навіть не міг уявити, що це мовчання триватиме вісім місяців. Двоє чоловіків не контактували після того, як посварилися через приготування до весілля і батько Ларрі запізнився на церемонію.
Жоден із них не хотів поступатися іншому. Ці вісім місяців були важкими для обох. 27-річному Ларрі бракувало його найкращого друга — чоловіка, який учив його вибирати друзів і жінок. Чоловіка, який навчив його смажити реберця на грилі й готувати найкращу лімську квасолю на північ від Джорджії; чоловіка, який навчив його бути таким упертим.
А потім одного дня батько потрапив до лікарні з сильним болем у грудях. Ларрі заїхав туди і приніс йому листівку з побажанням швидкого одужання. Він не планував помиритися з батьком, та варто було тому його побачити, як він
