Кубанська Україна - Рінат Петрович Польовий
Отакою була позиція багатьох делегатів: кубанці не стали народом навіть під час війни – ні українським, ні кубанським. Вони виявилися хоробрими малоросами у черкесках і бешметах, які всю свою історію воювали за чужі інтереси.
Спорідненість Кубані з Великою Україною виявлялася насамперед у політичній невиробленості мас та її лідерів, несерйозності, навіть карикатурності їхніх провідників. Це були не провідники, не вожді, а політики. До того ж політики-невдахи, майстри марнування шансів.
А проти диктатури Денікіна кубанський уряд виступив лише тоді, коли дбайливо виплекав її. Та тоді Кубань вже стала майже рідною керівникам Добровольчої армії, майже родичкою, бо вони її зґвалтували.
Кубанці і німці
Відтоді, як німці прибули на Донщину, ставлення до них – ворогів Росії у Першій світовій війні – серед донців та росіян поступово змінювалося на краще. Зокрема, в Новочеркаську “особливої ворожості до німців уже не почувалося. Скорше на німців покладали надію, що вони наведуть лад, але більшість інтелігенції лякалася у цьому признатися”[230].
Що вже говорити про кубанців, до яких дійшли чутки, що німці за два місяці звільнили від більшовиків Україну. Тож кубанці надіялися, що німці й Кубань звільнять від більшовицького нашестя.
Кубанські повстанці, які прибували у донську станицю Мечотинську, де розмістився уряд Бича, розпитували про німців, “де вони, чому правительство не зговориться з ними, щоб допомогти повиганяти голоту з Краю?”[231]. Кубанське населення через повстанців “все виразніше переказувало, щоб закликали німців, а там, де була можливість, – на Тамані, воно само закликало їх”[232].
Німці, надавши таманським повстанцям зброю та амуніцію, висадили десант і спільно з козаками вигнали більшовиків із Тамані. Та все ж німці воліли офіційного заклику допомогти від кубанського уряду. І тому, не отримавши його, повернулися до Керчі.
Звісно, що Лука Бич знав про прихильні до німців настрої серед кубанського козацтва, інтереси якого уряд мав би представляти. Та Бич був у правиці Денікіна і слухав команди свого зверхника. Денікін же продовжував ненавидіти німців. Отже, й несамостійному Бичу довелося виявляти антинімецьку позицію…
Нарешті, німецький воєначальник фон Анрім “не витримав і сам запропонував Кубурядові посунути декілька дивізій на Кубань і звільнити її від большевиків. На це Кубуряд відповів, що прийняти допомогу німецького війська він не може. Мало того, Кубуряд післав до Ростова делегацію висловити німецькому командуванню протест із приводу десанту на Тамань. А по звільненні Катеринодара всіх кубанських офіцерів, що з німцями звільнили Тамань, віддав під суд за “державну зраду”. Історично це засліплення не має собі виправдання.
Німці за два місяці звільнили Велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за 2 тижні, може, 3. Це б зберегло Кубанському Краєві тисячі від смерті – від большевицьких куль… При звільненні з німцями Кубанський Край мав змогу забезпечитися мобілізованою армією 100 – 200 тисяч козаків, одержавши зброю з колишнього російського фронту.
Такий план давав Кубурядові змогу об’єднатися з усіма антибольшевиками… – Україною, горянами Північного Кавказу, Азербайджаном, Грузією, Вірменією... Це урятувало б Кубань від боротьби з Денікіним і проти нього. Цей шлях об’єднав би без великих втрат Кубань з Чорноморщиною й Ставропільщиною… При варіанті закликання німців Денікін мав би з добровольцями йти за Волгу спасати Росію або бути інтернованим на Дону чи Кубані, як то сталося з Юденичем у Латвії”[233].
“Малокубанство” як причина поразки
Під час Першої світової війни на боці Росії воювало 37 полків кубанської кінноти, 22 батальйони пластунів, 9 батарей гармашів і 37 запасних сотень. Разом це становило близько 200 тисяч чоловік молодшої генерації кубанського козацтва. Трохи меншу кількість дали новгородні[234].
Попри таку велетенську збройну силу, на Кубані у 1918 р. були свої Крути… Коли треба було захищати кубанський уряд, козаків не виявилося. В січні – лютому 1918 р. захищати уряд від більшовицької навали стали “діти – учні середніх шкіл”, які, часто не вміючи стріляти, “гинули на фронті” від куль та багнетів червоних[235].
Яка причина цієї подиву гідної трагедії? Зрозуміло, що багато кубанських козаків та новгородніх полягло на фронтах Першої світової війни. Чимало стало каліками. Безліч занапастилося внаслідок більшовицької пропаганди… Та була й ще одна, очевидно, головна причина – уряд кубанський “зігнорував національну стихію”, бажання народу мати власну армію.
І це при тому, що козаки, виховані з дитинства у суворій дисципліні, хотіли, більше того, потребували чіткого і ясного наказу свого уряду.
Член Кубанської ради від ст. Гостаргаївської козак Харченко сказав дуже прості і правдиві слова: “На Кубані вибране нами правительство повинно бути повним господарем (довгі оплески)… Куди наше правительство накаже йти, ми завжди будемо точно виконувати ті накази (бурхливі оплески)”[236].
А наказ “правительства” був слухати Денікіна, який мріяв шаблями козаків подавити заколот російських хамів та на плечах кубанських полків увійти головнокомандувачем до північної столиці.
Оця безмежна довіра до “свого” уряду, який продавав кубанців
