Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко
До отамана Сальського підійшов якийсь пан (як я пізніше довідався, це був міський голова Рябцов) і переконував отамана, що московський прапор не шкодить, бо до Київа ввійшли разом і українські, і російські війська. Натовп, що оточував штаб ґрупи, голосно домагався, щоб московський прапор було знято. Рябцов не переконав. Отаман Сальський викликав сотника Божка, начальника свого конвою з кінного полку Чорношличників, і наказав йому зірвати московській прапор. Сотник Божко з кількома козаками під'їхав до самої ратуші; один із козаків зліз із коня і пішов у будинок, решта скерували рушниці на балькон, з якого враз усі втікли. Все затихло. За яку хвилину показався на бальконі козак. Тріснуло держално, і московський прапор зірвано. Зірваний прапор козак кинув уділ, де його схопив сотник Божко. Далі він, тримаючи прапор у правій, високо піднесеній руці, кинувся — що витягне кінь — до чола кольони, яка рушила вперед, як тільки московського прапора не стало. Раптово спинивши коня, що він аж сів на задні ноги, сотник Божко з усієї сили кинув прапор під ноги коневі отамана Сальського. В цей момент зліва і справа вискочили з натовпу дві пані, схопили кинутий прапор та розстелили його поперек вулиці, і через нього пройшов першим кінь отамана Сальського, а далі всі, що йшли за ним.
В юрбі зчинився страшний галас. З одного боку — нестримана втіха, з другого — протест. З одного боку співають "Ще не вмерла Україна", а з другого — "Боже, царя храні"…
Коли чоло кольони пройшло Інститутську вулицю, з дому біржі, що на розі вулиць Інститутської і Хрещатика, біля якого проїздив отаман Сальський, зненацька роздався стріл — не то з мушкета, не то з револьверу. Куля просвистіла біля голови отамана. Отаман Сальський наказав зараз же дізнатися, хто стріляв. Викрилося, що це "туземці" (місцеві мусульмани), які організували самоохорону міста; пояснили, що це стріл випадковий.
Зараз же після цього розляглися стріли згори — з Інститутської вулиці та з Купецького саду — здовж Хрещатиком. Юрба кинулась до брам. З подвір'я ратуші в бік Купецького саду проноситься біля нас кілька вершників з мушкетами й револьверами в руках; вони, опередивши голову нашої кольони, дали кілька стрілів у наш бік. Штаб з отаманом Сальським на чолі з копита понісся їм навздогін. Підчас цього руху тут же, недалеко від ратуші, мій кінь посковзнувся, впав і придушив мені ногу. Коли я підвівся, то наш штаб повертався вже назад від Купецького саду хідником (тротуаром. — Ред.), що по стороні ратуші. Хрещатик опустів. Я прилучився до штабу, і ми поза ратушею піднялися на гору і виїхали на вулицю Велику Володимирську. Десь унизу торохкотів кулемет і чути було стріли. Над нашими головами пролетіло гарматне стрільно і десь далі, на Печерському, вибухло; за ним друге… третє… Почалося! Але незабаром все стихло.
Сонце заходило. З Великої Володимирської вулиці післано кількох людей на Хрещатик пішки, щоб переказали частинам зібратися в кінці Великої Васильківської вулиці, де її перетинає залізниця. Ми виїхали на Басарабку і потім по Великій Васильківській вулиці — за Київ, на збірний пункт. Вже споночіло.
От так закінчився урочистий день і урочистий вступ у свою столицю з'єднаного українського війська!
За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1938. — Збірник 8. — С. 152–154.
Чорношличник Немирівський
Вже другий тиждень йшли гарячі бої на лінії ріки Буг зі змінним щастєм. Противник одержував заєдно підкріплення і, заохочений хвилевими успіхами, намагався проломити опір, спихаючи криловими ударами українські частини на захід, до т. зв. трикутника смерти.
Останні дні осени добігали кінця. Хоч погода дописувала, то студені ночі, брак відповідного одягу та ліків для хорих до решти десяткували армію. Тиф не вгавав ні на хвилину. Противно, він набирав якоїсь винищуючої сили і косив стрілецькі ряди безпощадно. Куди не глянь, все хорі та трупи, все лежить покотом.
Сумно було дивитись на це жниво смерти. Жах збирав на саму гадку, що дальше буде.
їхали гармати без людий, мандрували осідлані коні без їздців, а піхотні полки змаліли на сотні. Тягнулось так все і ледви плентало ногами.
Тільки повні обози воліклися по українськім чорноземі та скрипіли жалісно колеса. І не везли вони тягарів воєнних, ані припасів для війська. Везли військо на возах: хворих, розгарячкованих, жовтих, як глина, стрільців.
На кожнім постою скидувано з возів нових мерців. Завалювано трупами придорожні ями, що значили шлях смертного походу.
Та всі участники цієї трагедії не прив'язували вже ваги до нічого, ані до життя, ані до смерти.
Збайдужів усякий. Кожний жив хвилею, не звертаючи уваги, що діється. Знав, що як не нині, то завтра… Все одно коли: день скорше чи пізніще.
Із тим більшим подивом можна було глядіти на тодішнє командування і на стрільців. Одні й другі сповнювали свій вояцький обов'язок гідно і чесно до останку. Без шепоту, без докору, без нарікань.
До останнього живого і до останньої хвилі. Телефони, служба, звіти, накази — не переводились.
Кожний з тим більшим самовідреченням сповнював доручене йому діло, а почуття від повід альности та надмір праці, при тім небезпека вдержували всякого при життю, напружували нерви, давали ціль жити бодай хвилею, коли вже не доставало надій остаточного виходу. Частини галицькі, а то 1 бригада стояла тоді фронтом на північний схід, сягаючи лівим крилом містечка Ладижина, направо лучили до залізничого шляху, що провадив на Зятківці.
Поміж гал. частинами а придніпрянською групою було вільне місце, охоронюване тільки малими заставами. На одній такій заставі стояло 5 стрільців. Вони відстрілювались від ворога та маркували обсаду. Аж раз якось під вечір наскочила на них денікінська стежа і двох стрільців поранила, одного вбила та перейшла на другий бік.
Ненадійно над'їхав тоді козак чорношличник з приказом до дивізії. Побачив, що діється, кинувся на ворога, кількох убив і сам з двома добутими кіньми та одним полоненим повернув до дивізії.
Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини на 1926 рік. — Львів — Київ: Накладом в-ва "Червона Калина", 1925, - Сторінку не зазначено.
