Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Забліт розповідає, що інші учасники засвоювали це вміння за день до мого прибуття до Лондона. Вона попросила всіх уявити, що вони йдуть на коктейльну вечірку, де зібралися абсолютно різні соціальні групи, і учасники неодноразово тренувалися заходити в приміщення, каже вона, показуючи пальцем на вхід до кімнати.
– Вам потрібно зайти до кімнати так, щоб сказати всім лише мовою тіла це: «Ось я, людина з гідністю, добре освічена, з високим рівнем культури», то як ви це зробите? – ставить вона одне зі своїх риторичних запитань.
– Вам слід увійти так, аби підборіддя було паралельно до підлоги, – сама й відповідає.
Це одне з емпіричних правил. Якщо ви опустите підборіддя, то виглядатимете невпевнено, якщо задерете надто високо, то здаватиметеся зарозумілим. Серед інших правил, які слід пам’ятати: 1) уявіть всередині себе повітряну кульку з гелієм, яка піднімає вас і підтримує у вертикальному положенні; 2) думайте про грудну клітку та голову як про вікно, яке завжди потрібно тримати відкритим і ніколи не блокувати долонями чи руками; 3) прикладіть кінчики пальців лівої руки до відповідних пальців правої руки, аби уникнути тривожного міцного зціплення рук.
– Коли заходите в кімнату, затримайтеся на мить, – продовжує Забліт. Це те, що ми практикували вчора. Коли хтось заходить, усі на секунду оглядаються, правда ж? Тому використовуйте це на свою користь. Заходьте розправивши плечі, впевнено і затримайтеся біля входу – три секунди, п’ять секунд…
Вона робить паузу.
– Десять секунд. Знайдіть своє місце зі спокійним виразом обличчя. Вам не обов’язково усміхатися, головне не робити кисле обличчя. Приділіть час для вивчення приміщення – і поки ви стоятимете на місці та розглядатиметесь, дасте іншим таким чином змогу вас помітити, що ви прийшли. Он де ви! – піднесено каже Забліт.
– І навіть якщо ви не відчуваєте необхідності перебувати на тій нетворкінг-зустрічі, переконайте себе, що вам подобається там бути. Ми говоримо про лицедійство, але не про те, щоб бути фальшивими, і не про те, щоб ставитися нещиро до інших. Йдеться про те, щоб навчитися бути тим, ким хочеш бути того вечора.
Переконати себе та своє тіло часто буває нелегко, тому справді практично тримати в пам’яті кілька простих деталей, які вам допоможуть. Наприклад: келих потрібно завжди тримати у лівій руці, щоб охолоджене біле вино не зробило ваше рукостискання прохолодним (і, звісно ж, не слід стояти, як той варвар з напоєм в одній руці та їжею в іншій, так ви ні з ким не зможете привітатися), допомагаючи дамі одягнути жакет, трішки опустіть його, дозвольте їй пропхати обидві руки в рукави, а тоді накидайте його на плечі. Забліт також показує нам, як можна зняти власне пальто чи піджак і акуратно закласти його на руку одним плавним рухом, що справляє приємне враження людини, яка тримає все під контролем.
– Інша справа, якщо вас запрошують на вечірку, не слід розпитувати, хто ще буде, поки не приймете запрошення. Та й тоді це трохи…
Забліт стримує усмішку.
– Але якщо це бізнес-зустріч, то варто запитати. Таким чином ви зможете виконати домашнє завдання та заздалегідь підготуватися. Впевненість у собі з’являється тоді, коли ти знаєш, чого чекати і коли ти готовий до цього. Я, наприклад, почуватимуся впевненіше, якщо знаю, що сьогодні ввечері мені доведеться зустрітися з п’ятьма людьми, і я проґуґлила, хто вони. Я знаю, чим займаються їхні компанії, чи вигравали вони якісь нагороди, і що цікавого відбулося в їхньому житті. Це підготовка, і вона додає впевненості. Секрет не лише в поставі та жестах, але також і в моральному налаштуванні.
Театр одного актора
У 1897 році, сім років після появи «Портрета Доріана Грея», було опубліковано новелу Макса Бірбома «Щасливий лицемір» (The Happy Hipocrite, 1897). Це віддзеркалення історії Вайлда, у центрі сюжету – декадент на ім’я Джордж Гелл. Він закохується в невинну дівчину Дженні, але вона відмовляє йому, заявляючи, що її коханий повинен мати «обличчя праведника». Гелл, недовго думаючи, переконує виробника масок зробити йому маску праведника. Одягнувши маску, він завойовує прихильність Дженні, і вони одружуються. Водночас маска змінює його спосіб життя на краще, і коли колишня коханка невдовзі хоче викрити його та зірвати маску, виявляється, що його обличчя змінилося і тепер воно схоже на обличчя праведника.
Новела окреслює одну з теорій, яка стверджує, що особистість формують її дії/вчинки, і певним чином заперечує відомий постулат Сартра про те, що «існування передує сутності». Робіть добро, і ви станете доброю людиною. Але герой Бірбома також розбиває вщент ідею автентичності. Коли він носить маску, він грає роль, яка лише згодом стає частиною його сутності. Ймовірно, в автора зародилася ідея з маскою під впливом Вайлда, який, окрім іншого, сказав, що «Людина найменше схожа на себе, коли говорить про себе. Дайте їй маску, і вона розкаже вам правду». Але чи маска викрила правду про Гелла? Чи йому дала можливість віднайти нову правду? Чи маска показує правду просто тому, що пошук автентичного має фальшиві передумови, а істину слід шукати в тому, як ми граємо роль?
Повернімось до офіціанта, якого так зневажав Сартр. Хіба не можна припустити, що він перегравав через бажання добре зіграти роль офіціанта, адже тоді він міг би отримати від гри радість, скоріш за все справжню? Або що він, як і племінник Рамо, плекає непідробну внутрішню щиру ненависть до ролі, хіба Сартр не бачив такої версії? Філософ Ґері Кокс один із тих, хто згодом став на захист офіціанта, у своїй книзі «Посібник екзистенціаліста зі смерті, Всесвіту та небуття» (The Existentialist’s Guide to Death, the Universe and Nothingness), і він припускає, що офіціант керується самоіронією, і переграє роль він щиро, і в цьому він справжній.
Норвезький автор Даґ Солстад відомий схожими твердженнями. У статті «Необхідність жити несправжньо» у журналі «Vinduet» у 1968 році він зазначає, що ми повинні грати ролі, нікуди від цього не дінешся. Ми можемо, і нам не варто ігнорувати наше знання про те, що граємо і що інші знають про це, оскільки єдина альтернатива – вірити: за всім стоїть автентичне ядро, що, за його словами, справжня брехня. «Це означає, що ті, хто щиро ідентифікують себе зі своїми діями, не розуміють, навіщо живуть, відповідно їхнє життя побудоване на брехні», – пише Солстад. «Єдина наша можливість прожити гідне життя за цих обставин –
