Кубанська Україна - Рінат Петрович Польовий

“Взаємна злоба й ненависть доходили до того, – писав главковерх Таманської армії Ковтюх, – що іноді в боях, там, де зустрічалися козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею Слов’янською”[165].

Якось забувалось, що діди козаків були такими ж прибульцями, як і іногородні, забувалося, що на боці червоних було й чимало козаків, зокрема, у січневих боях біля ст. Георгієво-Афіпської в більшовицьких лавах бився Таманський полк. Ба більше, за визнанням комуністів, “без допомоги козаків вони на Кубані не перемогли б”[166].

Так що винними були обидві сторони…

Повернувшись у Катеринодар, кубанський уряд “ужив усіх заходів, щоб усунути від участі в раді “некорінних” мешканців краю”[167], зокрема, розіслав у станиці папери, щоб до Надзвичайної крайової ради “козаки обирали депутатів... без навгородніх”[168].

Якби ж то позбавляли прав приблуд – “москалів-картузників”, а то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні, – ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас міський пролетаріат, переважно російського походження, до того ж збільшовичений, залучався урядом до виборів. Усунув уряд Л. Бича від виборів і власників, які чи не найбільше потерпіли від більшовиків. Їх позбавили права голосу на тій самій підставі: вони, бачте, іногородні, а те, що він українець та ще й природний ворог більшовиків, “несуттєво”.

Уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював народ, допомагаючи своїм покровителям – завойовникам Кубані – впроваджувати імперський принцип “розділяй і володарюй”.

“Велика кривда була заподіяна навгороднім і своєму краєві віддачею городовиків для мобілізації в Добрармію. У цьому Кубуряд не має виправдань… Кубуряд дозволив більшу частину свого населення покликати до війська не тільки чужій, а ще й ворожій організації. Цим актом Кубуряд фактично ставив себе в становище козачої області в російській державі”[169]. Крім живої сили, уряд Бича дозволив Добровольчій армії користуватися й кубанським майном[170].

Порушивши Конституцію Кубанської Народної Республіки, уряд прийняв “Положение о выборах”, що призвело “до диктатури козацтва в Краю”[171].

Усунувши від участі у владі іногородніх українців, уряд водночас допустив до Надзвичайної крайової ради представників Добрармії, зрозуміло, імперців – “як повноправних членів її на підставі (?! –Р.К.) призначення генераломДенікіним”[172].

Кубань знищувалася кубанськими руками… Поспіхом, запопадливо… Попри таку політику уряду, “його авторитет у населення був високий”, більше того, він сяяв “в ореолі визволителя”[173]. Козаки у станицях “уявляли, що в Катеринодарі діє лише своє правительство”[174]. “Оте більше ніж прихильне, любовне ставлення населення до Кубуряду можна було б використати з метою примирення двох частин населення”[175]. І не тільки для замирення, а й для незалежної політики, набуття реальної влади. “Намагання Добрармії себе рекламувати й якось поставити Кубанський уряд на друге місце, приводили до протилежних вислідів”[176].

Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже, воно існувало. Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав народ.

Слід зазначити, що приязні стосунки, які існували між Павлом Скоропадським та Лавром Корніловим, нове керівництво Добровольчої армії не перейняло. Щоправда, поки був живий М. Алексєєв, співпраця продовжувалася. Полягала вона переважно у послугах із боку Скоропадського, який на прохання російського генерала опікувався долею заарештованих німцями російських офіцерів. Багато з них завдяки клопотанням українського Гетьмана було звільнено і відправлено на Кубань чи Дон. Допомагав Павло СкоропадськийАлексєєву і зброєю, набоями тощо[177].

Чи не одразу після смерті М. Алексєєва Денікін виявив неприховану ворожість до Скоропадського як до “зрадника Росії”, що “продався німцям”. Почалася сильна агітація серед офіцерів. Їх закликали не вступати в частини, які формував Павло Скоропадський[178]. Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст Денікін віддавна був непримиримий до України та її союзника – німців[179].

Розуміючи значення пропаганди, Денікін розгорнув шалену пропагандистську роботу. Зокрема, добровольча агентура отримала завдання розколоти кубанців – на лінійців та чорноморців. До того часу “ці два поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними не було. Всі почували себе кубанськими козаками – дітьми одного краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали “русскімі людьмі”, а чорноморці – “хахлами”, що хочуть продати Кубань Україні, яка продалася німцям”