Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Безкровним є принесення вотивів. Загалом дарування чогось вважається знаком визначення привілейованого, вищого. На олтар, до храму приносили перші плоди, тваринні пожертви теж супроводжувалися приношенням їжі. Узливання олії чи вина можна вважати найбільшим марнотратством, адже вилите неможливо спожити. Принесення вотивів, інші ритуали були, свого роду, надією, оскільки виконання прохань не було гарантовано.
Прохання, подяки, присяги, молитви промовлялися вголос. Виняток становлять молитви до підземних божеств. Саме визначення «молитва» є, радше, умовним у цьому випадку. Не було записаних чи рекомендованих текстів чи то прохання, чи подяки. Молитва тут постає не формулою, а формою звернення до божества: закликали його ім’я, називали якнайбільше епітетів, або ж місце, звідки воно може прийти, а тоді висловлювали свої побажання. Знов-таки, молитва здійснювалася привселюдно. Усамітнення, «внутрішнє вшанування божества» стосувалося найперше філософів, їхніх учнів, і саме від них поклоніння набуває особистого характеру, очевидно, не відразу і не на всіх територіях.
Людина традиційного суспільства, яким була кожна спільнота, що забезпечувала себе землеробською працею, бачить себе як члена соціальної структури, як нащадка предків. Тобто усвідомлюється своє чітке місце в просторі і часі, змінити це місце можна лише за допомогою визначених обставин і ритуалів.
Давно розробляється ідея незадоволення духовних потреб індивіда релігією поліса. Але такі процеси пов’язують із часом кризи самого поліса. Коли ж мовиться про розквіт поліса, треба казати про актуальність та відповідність релігії тогочасній політичній та соціальній ситуації. Релігія предків залишається близькою для еллінів ще довгий час, не дивлячись на нововведення, підхоплені соціальною верхівкою. Сократ, звинувачений в атеїзмі в такому розвиненому античному центрі як Афіни, був винятком.
Якщо божество допомагало, наприклад, у військовій справі, то допомога ця поширювалась і на все військо (спільноту), і на одного воїна (індивіда). Але на винятковості окремої особи не наголошувалось. Звісно, вона була важливою як громадянин, який має право голосу у вирішенні питань, що стосуються всього поліса, як той, хто займає певну посаду в полісному устрої, як глава родини, як власник земельного наділу (у межах співвласності общини). Такою ж була роль особи і в релігійному культі на різних його рівнях: культі поліса, філи, релігійного об’єднання і сім’ї. На кожному з цих рівнів вшановували ті ж божества, проводили схожі ритуали, в яких брали участь ті ж громадяни та члени їхніх сімей. Відмінність полягала в кількості та принципі спорідненості учасників. На цьому й базувалася давньогрецька релігія.
Поховальні звичаї еллінів
Тетяна Шевченко
Поховальні обряди в Стародавній Греції були вираженням, свого роду, відповідальності перед померлим родичем, ухиляння від якої суспільство карало щонайменше осудом. Та ще більше ці обряди ставали священним дійством, учасникам якого віддавалася шана як наближеним до чогось небуденного, потойбічного. На період поховальних і поминальних ритуалів задіяні в обрядах вважалися особливими. Зважаючи на страх перед смертю та невідомим — «нечистими».
Такий статус ніби сакралізував усі дії, які проводили родичі щодо померлого. Звичайне покладення тіла в могилу ставало цілим комплексом часто складних і тривалих обрядів, що супроводжувалися виявленням шани померлому в той чи інший спосіб, традиційний для даного родинного кола. Найпростіше слово чи жести, виражені у визначений момент, набували символічного, часто зрозумілого лише обмеженій групі осіб, змісту. Правильність зробленого та сказаного під час ритуалу впливала на долю померлого і живих. Практично необхідні дії кристалізувалися в обов’язкові для виконання обряди. Основним чинником у цьому процесі були уявлення про життя після смерті, турбота про спокій померлого родича. Уся важливість ритуалів була в точному повторенні, наслідуванні попередніх поколінь.
Культові речі, знайдені в похованнях, відображають вірування і уявлення родини похованого про потойбічний світ. Деякі з них свідчать про містеріальні уявлення, пов’язані з відомостями про таємні ритуали і очікування на краще, ніж у непосвячених, життя після смерті. Склепи заможних еллінів на Боспорі, в Херсонесі містять розписи із зображенням персонажів вакхічних містерій на честь Діоніса або елевсинських на честь Деметри і Кори-Персефони.
Самі лише речі з поховань не розкажуть всього про звичаї еллінів. Важливим було, до якої сторони світу обернений небіжчик. У часи, коли поховання почали робити в родинних склепах, склепи орієнтували вхідними отворами на схід. У деяких містах Північного Причорномор’я до початку еллінізму в некрополі домінувало орієнтування похованих головою на схід, тоді як в інших античних центрах орієнтування за сторонами світу не мало такого значення.
Тіло померлого спалювали за наявності такої можливості. На цей обряд витрачалося більше затрат і часу. Щоб повністю спалити тіло, вогнище треба було підживлювати кілька годин. Тілоспалення відповідає зацікавленню заможних родин обстоювати своє давнє походження, а відповідно, прагненню долучатися до звичаїв предків, адже за архаїки більшість дорослих небіжчиків кремували. Кремації або клали в урну, або просто в яму. Урнами міг стати різний посуд. Спосіб нанесення написів на цьому посуді теж не був однорідним.
Іноді саме для проведення помпезних і тривалих церемоній тіло попередньо спалювали. Здійснення поховального ритуалу включало кілька етапів. Прощання, омивання, приготування до зміщення, перевезення на цвинтар, оплакування, узливання і пожертви на честь небіжчика, — все це мало більшу вагу, ніж саме поховання. Повне виконання усіх належних ритуалів, вочевидь, займало багато часу. Церемонія з її блиском і урочистостями позначала бар’єр в обряді переходу недавно живої особи в стан небіжчика, тобто «наближала смерть духовну». Гомер писав, що тільки після достойного поховання душа йде в Аїд. Усвідомлення смерті наставало лише після закінчення усіх необхідних етапів прощання з покійним для переведення його в статус небіжчиків.
Якщо церемонії прощання неможливо було завершити одразу на другий день після фізичної смерті, а це могло бути зумовлено надто великою кількістю учасників або перевезенням тіла на батьківщину, — то виникала потреба якимось чином призупинити фізичний розклад тіла, тобто зблизити смерть фізичну з ритуальною. Ця потреба звучить вже в Гомера. Тіла Патрокла і Гектора в «Іліаді» були дивом збережені нетлінними протягом 9 днів, тіло Ахілла — 17 днів, для звершення достойного поховання героїв. Саме боротьба з тлінням була причиною використання бальзамаріїв, які часто знаходять у могилах. У них тримали спеціальні речовини («дорогі масла» в Гомера). Можливо, саме через прагнення призупинити тління вибір падав на обряд тілоспалення, для продовження ритуалів уже над кремованими рештками.
Помпезні поховальні церемонії були способом демонстрації величі та влади в античному суспільстві, що відображається в законах Солона, які обмежували розкіш приватних поховань. Дієвість цих обмежень відбилася і на зменшенні в Аттиці відсотка кремацій з середини VI ст. до н. е., в часи Солона. У Спарті контроль за почестями в похованні громадян різного статусу (басилевсів, загиблих у бою воїнів) був більш детальний.
Тож поховані способом тілоспалення могли дійсно належати до багатих верств населення. Тілопокладення відповідало обставинам, коли поховання
