Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

Рузвельт полюбляв здійснювати заморські подорожі в компанії когось із рідних, оскільки потребував емоційної підтримки в довгих і виснажливих мандрах. Цього разу ходили чутки, начебто він поїде за кордон із дружиною Елеонорою, яка долучилася до його зустрічі з Черчиллем у Квебеку у вересні 1944 р. Елеонора запитала президента, чи зможе вона й цього разу його супроводжувати. Покоївки Білого дому сподівалися, що відкрите море розпалить їхні колишні романтичні стосунки і зніме напругу, що з’явилася внаслідок десятиліть окремого життя. Рузвельт відмовився. Він хотів узяти з собою їхню доньку Анну, яка вхопилася за можливість поїхати за кордон із батьком.

Анна була в захваті від перспективи зустрічі з іноземними сановниками, у тому числі зі Сталіним, і намагалася не думати, що, виконуючи бажання батька, вона завдавала болю своїй матері. Поки чоловік і дочка готувалися до своєї заморської подорожі, незламна перша леді поринула у звичні обов’язки, представляючи президента на інавгураційних балах і світських заходах у Вашингтоні. Подружжя так і не спромоглося залагодити наслідки кризи 1918 р., коли Елеонора знайшла любовні листи Люсі Мерсер, своєї секретарки зі зв’язків із громадськістю, у валізі чоловіка. Після суперечки з дружиною, яка запропонувала розлучення, та погроз матері, яка погрожувала позбавити його спадку в разі згоди, Рузвельт пообіцяв більше не зустрічатися з Люсі. Шлюб було збережено, але колишня довіра та близькість випарувалися.

У 1930-х рр. одружена Люсі, тепер Люсі Резерфорд, повернулася у життя президента. Двадцять третього січня 1945 р., коли «Квінсі» полишив береги Вірджинії, Рузвельт показав на віддалену точку на узбережжі й розповів доньці, що це місце, де «виросла Люсі». Уранці 30 січня саме пакунок із подарунками від Люсі та його двоюрідної сестри Маргарет Саклі нагадали Рузвельту про день народження. Елеонора намагалася відправити вітальну телеграму, але невдало — «Квінсі» дотримувався режиму радіотиші. Лист, який він отримав від неї того дня, був написаний за кілька днів до того і стосувався політичних питань: він роздратував Рузвельта, який явно не приховував почуттів від оточення. Анна розповіла своєму чоловікові в листі, що її батько згадував матір, лише коли «скаржився на її ставлення до того, що він зробив, чи до людей, які йому подобалися»[6].

На невдоволення багатьох радників Рузвельта, Елеонора мала сильний вплив на його політичні симпатії та виконавчі рішення, була вимогливим партнером, а не захисником і поблажливим помічником, якого Рузвельт потребував у довгій поїздці за кордон. Вибір Анни, з іншого боку, був ідеальним: вона могла як потішити його, так і захистити від непотрібних розмов, гарантуючи, що він матиме достатньо відпочинку і сну під час подорожі. В останній рік життя Рузвельта тридцятивосьмирічна Анна взяла на себе функції Першої Леді на період частої відсутності Елеонори у столиці. Її другий чоловік, підполковник Джон Беттіґер, газетний видавець, а з 1943 р. співробітник військового департаменту, мешкав у Сіетлі, а Анна з п’ятирічним сином Джонні жила в Білому домі. Дочка, по суті, була приватним секретарем Рузвельта: згідно з вашингтонськими плітками, вона майже повністю контролювала «доступ до тіла».

Зникнення Анни з Вашингтона наприкінці січня стало для жадібних до новин ЗМІ однією з ознак, що довгоочікуване засідання «Великої трійки» наближається. Працівники Білого дому відмовилися коментувати місцезнаходження пані Беттіґер. У документах Держдепартаменту на неї посилалися лише як на «пані приватний секретар», а служба безпеки для потреб внутрішньої комунікації надала їй позивний «Топаз». На «Квінсі» вона зайняла каюту для вищих військових чинів, а її присутність спочатку викликала певне занепокоєння членів екіпажу, які вважали присутність жінки на борту під час війни поганим знаком. Проте в них не було вибору, окрім як мовчки виконувати накази. Наприкінці поїздки Анні виставили рахунок — 32,50 долара за «харчування у президентській кают-компанії». Тільки після конференції її показали в інформаційній стрічці BBC від 15 лютого на Мальті з донькою Вінстона Черчилля Сарою Олівер. У березні 1945 р. часопис Life опублікував велику статтю про «довгоногу, енергійну і красиву» пані Беттіґер, що супроводжувалася фотографією, де вона сидить біля друкарської машинки в Лівадійському палаці поблизу Ялти[7].

Подібно до президента Вільсона напередодні Паризької мирної конференції, Рузвельт вирішив оточити себе людьми, з якими він почувався комфортно, а не які, можливо, були б найбільш корисними в підготовці до конференції. Вільсон дуже неохоче включив у делегацію на мирну конференцію державного секретаря Роберта Ленсінга. Рузвельт, який поїхав до Тегерана 1943 р. для зустрічі зі Сталіним і Черчиллем без державного секретаря Корделла Голла, тепер послав наступника Галла, сорокачотирирічного Едварда Стеттініуса, до Північної Африки «провести кілька днів, переглядаючи американську позицію щодо різних проблем, які обговорюватимуться в Криму», а потім на Мальту розпочати консультації з британцями до прибуття президента.

Супутником у морській подорожі Рузвельт узяв головного військового радника, адмірала Вільяма Д. Легі та двох важковаговиків істеблішменту Демократичної партії: Джеймса Ф. Бірнса, колишнього конгресмена, сенатора і суддю Верховного суду, який тоді був директором Управління військової мобілізації та реконверсії, та свого давнього політичного союзника Едварда Дж. Флінна. До них приєдналася група помічників президента та віце-адмірал Росс Т. Макінтайр, головний військовий хірург США, який також був особистим лікарем Рузвельта і зазвичай супроводжував його в поїздках[8].

Єдиним із них, хто мав хоч якийсь досвід у міжнародних відносинах, був адмірал Легі, який недовго обіймав посаду американського посла у Вішистській Франції. Легі, який, наближаючись до сімдесятого дня народження, залишався здоровим і бадьорим і якого Рузвельт знав із 1913 р., мав величезний вплив на президента. Розсудливість адмірала, відданість і комунікабельність зробили його незамінним для Рузвельта. Він успішно змагався за увагу президента з його більш ліберальними радниками та союзниками, включно з віце-президентом Рузвельта у 1941—1945 рр. Генрі А. Воллесом та Елеонорою Рузвельт, погляди яких він уважав «ідеалістичними» та «непрактичними». Тиха сила Легі, як і Анни, зростала впродовж місяців, що передували конференції, завдяки частим поїздкам по країні Елеонори Рузвельт та практичній відсутності в Білому домі найдовіренішого радника президента Гаррі Гопкінса, який страждав на рак шлунка.

Окрім того, що Легі був головним військовим радником президента, він служив начальником штабу головнокомандувача армії та флоту США й очолював вищий ешелон американського військового комітету начальників штабів, який зрештою стане відомим як Об’єднані начальники штабів. Він інформував президента про військові справи, перетворивши конференції Рузвельта з генералом Маршаллом на порівняно незначні події. Він також надавав поради щодо зовнішньої політики та писав проекти багатьох відповідей президента на отримані і розшифровані телеграми в інформаційному центрі Білого дому. У Криму на Легі покладали особливу місію. Після смерті Рузвельта адмірал згадав слова президента, які той сказав йому в Ялті: «Білле, я бажаю, щоб ви були присутні на всіх цих політичних зустрічах, щоб у нас залишився хтось, кому я повністю довіряю, хто запам’ятав би все, що ми зробимо»[9].

Президент, напевно, керувався зовсім іншими мотивами, коли включав до ялтинської делегації суддю Бірнcа. Його називали «заступником президента» у вашингтонських колах, і він був незамінним для Рузвельта на внутрішньому фронті, керуючи розширеною у воєнний час бюрократією і очолюючи військові зусилля численних державних установ, що змагалися між собою. Проте в їхніх стосунках був похмурий секрет. Улітку 1944 р. Рузвельт переконав Бірнcа, що на