Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

Восени 1943 р., тільки-но Радянський Союз вийшов переможцем із боїв під Сталінградом та Курськом, Рузвельт вирішив змінити політику допомоги СРСР на перше прохання та «без зайвих питань» і перейшов на тактику переговорів, яку він вважав доцільнішою зараз, коли радянсько-американські відносини набули характеру партнерства. Він також змінив персонал як у Вашингтоні, так і в Москві, відрядивши послом до радянської столиці свого особистого друга Аверелла Гаррімана, спадкоємця власника залізничної імперії, який, як видавалося спочатку, непогано налагоджував стосунки з радянцями. До осені 1944 р. навіть Гарріман, якого шокувала відмова Сталіна того літа допомогти польським повстанцям під час Варшавського повстання, коли німці винищували польський опір, а Червона армія бездіяльно стояла на околицях міста, перетворився на прихильника «жорсткої політики» щодо СРСР. Він і його співробітники в Москві займали дедалі войовничішу позицію, адже були вражені радянським поводженням зі звільненими від нацистського контролю державами Східної Європи.

Рузвельт намагався не зважати на радянську поведінку в питаннях, які він вважав вторинними. Гаррі Гопкінс, близький радник Рузвельта, висловив погляди президента, коли він заявив восени 1944 р., що відмова Сталіна допомогти варшавським повстанцям не повинна завадити переговорам про майбутню організацію з підтримання миру (майбутня ООН). Радянське співробітництво у світовій організації миру було стрижневим для бачення Рузвельтом майбутнього світового устрою. Своєю чергою, він розглядав СРСР рівним у світових справах, визнаючи радянські побоювання щодо безпеки, що означало прийняття радянських територіальних загарбань перших років війни, коли СРСР ще був на одному боці з Німеччиною, і допомогу в повоєнній реконструкції. Президент висловлював оптимізм, що повоєнні позики Радянському Союзу забезпечать стабільність радянсько-американських відносин. Його думку підтримали експерти з Відділу досліджень та аналізу Управління стратегічних служб, попередника ЦРУ, які, на відміну від дипломатів, були захищені від повсякденних контактів із радянськими чиновниками і намагалися зосереджуватися на загальній картині[20].

Рузвельт покладався на особисті стосунки зі Сталіним, вважаючи це найкращим способом обійти або ж подолати опір власної бюрократії та уявних хардлайнерів в оточенні радянського лідера, яких зазвичай звинувачували у проблемах радянсько-американських відносин. Як дитя американської політичної культури, Рузвельт вірив у силу особистих відносин, зокрема й між керівниками держав. Він зробив стосунки зі Сталіним центральним елементом політики щодо СРСР. «Франклін сподівався, що на цій конференції зможе досягти реального прогресу у зміцненні особистих відносин між ним і маршалом Сталіним», — писала Елеонора Рузвельт, коментуючи сподівання свого чоловіка щодо ялтинської зустрічі. Мабуть, саме це означали слова його четвертої інавгураційної промови: «Ми дізналися просту істину, як сказав Емерсон, що єдиний спосіб набути друга — самому стати другом». Рузвельт запропонував свою дружбу Сталіну і сподівався на дружбу у відповідь[21].

На борту «Квінсі» Рузвельт переглядав фільми, перед тим як лягати спати. Перша стрічка, показана президентові та його оточенню, — «Молодими й радісними були наші серця». Сюжет фільму, випущеного 1944 р., що базувався на виданому за два роки до того бестселері, не був цілком відірваний від турбот і сподівань Рузвельта та його оточення. Він розповідав історію двох веселих та наївних студенток, які подорожували до Європи на початку 1920-х рр., зустріли двох симпатичних чоловіків на борту свого корабля, опиняючись у складних, але кумедних ситуаціях, коли вони намагалися здаватися дорослими в Лондоні й Парижі. Навряд чи на судні хтось провів паралелі між сюжетом фільму та їхньою власною європейською мандрівкою.

Уранці 2 лютого подорож через Атлантику закінчилася. За одинадцять днів після прощання з американською землею, подолавши близько 8000 кілометрів, «Квінсі» зайшов у гавань Валетти на Мальті. Більшу частину поїздки Рузвельт потерпав від серйозної застуди. Тієї миті, коли «Квінсі» прибув на Мальту, він почувався краще, але це було лише відносне поліпшення, бо більшість із тих, хто зустрів Рузвельта на Мальті, вважала його важкохворим. Британський міністр закордонних справ Ентоні Іден зазначив у своєму щоденнику, що він здавався старшим і справляв «враження, наче сили полишають його». Члени американської делегації, які якийсь час не бачили свого президента, також були досить шоковані його виглядом[22].

Рузвельт покинув Сполучені Штати таємно, але ніхто, як здавалося, не дбав про таємницю на Мальті. По обидва боки гавані вишикувалися натовпи місцевих, створюючи враження, начебто все населення острова приїхало вітати американського президента. Рузвельт насолоджувався прийомом, подібним до того, який влаштувало президенту Вільсону населення французького Бреста у грудні 1918 р., коли той їхав на Паризьку мирну конференцію. Того теплого сонячного ранку краса Середземноморського острова просто вражала. «Було важко не закохатися в це місце. М’яка текстура всюдисущого місцевого вапняку згладжує враження блиску, яке типово справляли інші бачені мною середземноморські міста», — написала в щоденнику Анна Беттіґер[23].

Коли «Квінсі» увійшов до гавані Валетти, Рузвельт сидів на капітанському мостику, одягнений у коричневе пальто і твідовий кашкет, насолоджуючись краєвидом. Винищувачі «Спітфаєр» літали туди-сюди над гаванню, поки оркестри американського легкого крейсера «Мемфіс» і британського «Сіріуса», на палубах яких вишикувалися морські піхотинці, грали американський гімн «Всипане зірками знамено». Коли корабель президента проплив повз легкий крейсер «Оріон» із Черчиллем на борту, британська команда вишикувалася по стійці «струнко», а їхній оркестр також зіграв «Всипане зірками знамено». Оркестр «Квінсі» відповів виконанням британського гімну «Боже, бережи короля». «Це був досить емоційний момент», — писав Едвард Флінн своїй дружині. Навіть Ентоні Іден був зворушений. «Поки оркестри грали, а навколо відгонило війною, на мостику, ледь помітний для неозброєного ока, сидів один чоловік у цивільному, — згадував він пізніше про прибуття Рузвельта до Валетти. — У його чутливих руках практично перебувала доля світу. Всі голови були обернені в його бік, і раптом настав спокій. Це був один із тих моментів, коли все, здається, завмирає, і усвідомлюєш знак історії»[24].

Розділ 2

Зустріч на Мальті

На Мальті не було жодної іншої людини, яка б настільки нетерпляче прагнула побачити американського президента, як прем’єр-міністр уряду Його Королівської Величності, Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. На Новий рік 1945 р., дізнавшись про плани Рузвельта зупинитися на середземноморському острові, який тоді був частиною Британської імперії, Черчилль писав: «Ми будемо в захваті, якщо ви приїдете до Мальти. Я чекатиму на причалі». Насправді ж прем’єр-міністр чекав на борту британського військового корабля. Того сонячного ранку Черчилль ще одужував від раптового нападу лихоманки. Коли рано-вранці 30 січня його літак досягнув Мальти, Черчилль був занадто слабким, щоб устати, тож він провів першу половину дня в ліжку на літаку, а переїхав до своєї каюти на «Оріоні» лише опівдні[25].

У листопаді 1944 р. Черчиллю виповнилося сімдесят, і тягар війни наклав на нього свій відбиток. Він звинувачував у своїй 39-градусній лихоманці таблетки, які вживав за порадою власного лікаря, лорда Морана. Останній згодом зазначив на свій захист, що його пацієнт мав погану звичку різко