Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Відкриття радянських архівів — «архівна революція», що відбулася після розпаду СРСР і збіглася в Росії з першими роками правління Бориса Єльцина, — дозволило отримати величезну кількість нових документів, у тому числі й тих, що стосуються зовнішньої політики. Хоч багато аспектів радянської історії у світлі цих документів було переглянуто, це не стосувалося Ялтинської конференції. З кінця холодної війни на Заході не було опубліковано жодного великого дослідження Ялтинської конференції, а побіжне звернення до конференції в останніх працях із зовнішньої політики США та історії Великого альянсу часів війни не спромоглися заповнити цю прогалину.
Моя книга про Ялтинську конференцію враховує архівні відкриття останніх двох десятиліть, по-новому оцінює раніше відомі західні джерела й розглядає конференцію та її результати з нової історичної перспективи. Оскільки розповідь сфокусована на восьми днях, які Рузвельт, Черчилль, Сталін та їхні делегації провели в Ялті, моїм основним джерелом для відтворення перебігу подій стали протоколи зустрічей. Відсутність офіційного запису конференції стала водночас і прокляттям, і благословенням для написання книги. Незважаючи на те що часто було важко відтворити по частинках сенс дебатів, комбінування записів тієї самої розмови, зроблених секретарями різних делегацій, дозволило отримати повніше уявлення про те, що відбувалося, ніж це було б можливо за наявності єдиного офіційного протоколу. Слова та репліки, пропущені американцями, були схоплені британцями або радянцями, і навпаки.
Я вільно цитував з усіх наявних записів матеріалів конференції та приватних зустрічей поза її лаштунками. Проте слід мати на увазі, що слова, вкладені в уста Рузвельта, Черчилля, Сталіна та інших, у деяких випадках є лише наближеннями (іноді дуже близькими) до того, що було сказано насправді. Я намагався реконструювати їх у міру власних можливостей, використовуючи всі джерела у своєму розпорядженні та спираючись не тільки на записи конференцій, а й на спогади учасників, які надають безцінну інформацію про атмосферу зустрічей. Наскільки це було можливо, я використовував американські записи, щоб навести слова Рузвельта, британські — щоб представити коментарі Черчилля, а радянські — щоб передати думки Сталіна, припускаючи, що стенографи зрозуміли й записали власних лідерів. Щоб уникнути перевантаження читача кінцевими посиланнями, я зібрав усі джерела, які використовувалися для відновлення певної дискусії чи бесіди, у примітці наприкінці розповіді про конкретний епізод.
Моїм найважливішим джерелом для переоцінювання Ялтинської конференції стали опубліковані після розпаду СРСР радянські документи. Водночас неопубліковані американські описи зустрічі, особливо написані Анною Рузвельт Беттіґер та Кетлін Гарріман, а також записи посольства Аверелла Гаррімана в Москві, стали основою для відтворення атмосфери конференції та її безпосереднього політичного й геостратегічного контексту. Мої знахідки в колишніх радянських архівах (особливо в Державному архіві Російської Федерації) допомогли задокументувати роль Наркомату внутрішніх справ (НКВС) у підготовці конференції. Серед найцікавіших знахідок був фотоальбом «Ялтинська конференція», підготовлений офіцерами комісаріату для Йосипа Сталіна. Деякі фотографії з цього альбому опубліковані тут уперше. Більшість із доступних сьогодні фотографій конференції не датовані або позначені неправильними датами, пов’язаними з ними пізніше. Я зробив усе можливе, щоб зазначити дати фотографій, відтворених у цій книзі, і пов’язати їх із певними подіями.
Раніше недоступні радянські джерела дають можливість переглянути давні питання та поставити нові. Вони підтверджують деякі гіпотези, висунуті попередніми поколіннями вчених, які працювали без доступу до радянських архівів, інші ж — спростовують. Нові радянські документи розкривають передусім плани та налаштування радянських лідерів під час Ялтинської конференції. Сталін постає з цих документів радше як імперський правитель, аніж комуністичний доктринер та промотор світової революції.
Навіть якщо Сталін та його стратеги не повністю відмовилися від планів світової революції, вони надовго відклали їх і були зацікавлені в мирних відносинах із Заходом щонайменше на двадцять років. Це дало б їм достатньо часу, щоб відновитися після спустошливої світової війни та підготуватися до наступного етапу конфлікту між комунізмом і капіталізмом, який вони вважали неминучим. Поки що вони були готові пожертвувати комуністичними рухами в Західній Європі, а натомість хотіли отримати від Заходу рішення, яке забезпечило б їхнє панування над Східною Європою. У Центральній Європі, незважаючи на заяви Сталіна про протилежне, радянці планували розділити Німеччину на низку дрібних держав, але їхній намір не було втілено через спротив Заходу. Існують, однак, указівки на те, що в Німеччині радянці могли погодитися на демаркаційну лінію далі на сході, ніж та, що була запропонована британцями і згодом стала кордоном між Східною і Західною Німеччиною.
Нові радянські документи проливають світло також на найбільш суперечливе питання, пов’язане з Ялтинською конференцією, а саме — на шпигунську діяльність Алджера Гісса. Наприкінці 40-х — на початку 1950-х рр. вважалося, що Гісс не лише шпигував для радянців, а й уплинув на деякі рішення Рузвельта, які пізніше розглядалися як продаж американських національних інтересів. Нові дані з радянських архівів підтверджують тезу про те, що Гісс був радянським шпигуном під час Ялтинської конференції, а також указують на те, що хоч він і працював на радянську військову розвідку, проте аж до закінчення конференції залишався практично невідомим для політичної розвідки. Його військові керівники виявили мало зацікавленості в політичній інформації, яку він міг би надати, а його діяльність на Ялтинській конференції, пов’язана з вирішенням політичних питань, зокрема з участю радянців в Організації Об’єднаних Націй, нічим не посприяла просуванню радянського порядку денного.
Завдяки діяльності «Кембриджської п’ятірки» у Британії та Сполучених Штатах, радянські спецслужби змогли забезпечити своїх господарів копіями більшості секретних американських та британських документів, пов’язаних із Ялтинською конференцією. Шпигуни Сталіна отримали чимало надзвичайних здобутків напередодні та під час саміту, але вдале використання Гісса до них не належало.
Моменти, про які архівні джерела мовчать, є не менш важливими, ніж нові відкриття. Ці джерела не дають жодних доказів того, що Йосип Сталін чи його оточення прагнули скористатися поганим здоров’ям американського президента, або того, що нерівномірна робота Рузвельта за переговорним столом допомогла радянській стороні досягти своїх цілей. Немає жодних ознак того, що жорсткіша політика Заходу в питанні Польщі врятувала б цю країну та решту Східної Європи від радянського панування. Незважаючи на деякі очевидні розбіжності між радянськими лідерами з тактичних питань, архівні знахідки не залишають сумнівів у тому, що радянці прагнули встановити контроль над західними сусідами, а Польща стала наріжним каменем їхньої структури безпеки. Сталін був готовий зробити все можливе, щоб забезпечити контроль над Польщею, а західна дипломатія, байдуже — жорстка чи поступлива, була практично нездатна цьому запобігти.
Судячи з раніше засекречених матеріалів, радянці були задоволені результатами конференції не менше, ніж їхні американські колеги, і так само оптимістично налаштовані щодо подальшої співпраці. Проте кожна сторона неправильно оцінювала наміри інших. Частково через це згодом настав період взаємної недовіри та підозри, що посприяв початку холодної війни. Ялта стала важливим кроком на шляху до розділеного й небезпечного світу, але не вона призвела до холодної війни чи зробила її неминучою. Холодна війна розпочалася пізніше, унаслідок рішень, ухвалених особами, багато з яких, принаймні з боку Заходу, ніколи не ступали на кримську землю.
Вилучення Ялтинської конференції з історичного та інтелектуального контексту холодної
