Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
– Ніхто не бачить амбар, – сказав він врешті-решт.
Потім настала довга пауза.
– Як тільки ви бачите рекламні вивіски про місце, побачити його вже стає неможливо.
Він знову замовк. Одні люди з камерами зникли з маленького пагорба, їх миттю замінили інші.
– Ми тут не для того, щоб зловити зображення, ми для того, щоб його відтворити. Кожна окрема фотографія посилює ауру. Відчуваєш, Джеку? Акумулювання невідомої енергії.
(…)
– Вони просто фотографують фотографування, – сказав він.
Якийсь час ми стояли мовчки. Ми слухали безперервне клацання кнопок і перемотування важелів, які кріпили плівку.
– Яким був амбар до того, як його сфотографували? – вголос роздумував він. – Як він виглядав, чим відрізнявся від інших амбарів, чим був на них подібний? Ми не можемо відповісти на ці запитання, тому що бачили вивіски, бачили людей, які фотографували. Ми не можемо вийти з цієї аури.
Поняття аури вживається у книзі Вальтера Беньяміна «Мистецька робота в епоху механічного відтворення» (Das Kunstwerk im Zeitalter seiner technischen Reproduzierbarkeit, 1936) – одному із найвпливовіших текстів про такі умови для сприйняття мистецтва. Німецький мислитель вважав, що створення численної кількості якісних копій порушить наші уявлення про мистецтво. Фотографії художніх творів та відео театральних вистав можуть робити їх доступними для мас, яким, проте, завжди не вистачатиме унікального розміщення оригіналу в часі та просторі, що Беньямін називає аурою. Багато хто побоювався, що нові копії загрожуватимуть аурі. Натомість, здається, сталося навпаки.
– До винайдення фотографії копія мала зовсім інше значення, – каже Нільс Ольсен. – Звичною практикою було замовляти копію картини Дюрера із зображенням імператора Карла V, оскільки той був дуже важливим політиком. Замовник, наприклад, жив у Мадриді і мав великий палац, бажаючи повісити в ньому картину, яка існувала лише у Відні. Він відправляв до Відня одного зі своїх найкращих художників, і художник перебував там рік, змальовуючи детальну копію. Але це не була копія у тому сенсі, який ми зараз надаємо слову, це було більше схоже на «Тепер у мене теж є така». Звісно, вони розуміли, що це не найкращий метод, але для них він не був соромом, їм не потрібно було казати «Вибачте, це всього лиш копія».
Ольсен знизує плечима.
– Але сьогодні всі дійсно можуть робити копії, тож оригінал стає ще ціннішим.
Ми ніколи не жили в часи поширенішого чи кращого механічного відтворення, ніж тепер. Найбільші музеї світу можна відвідати онлайн, можна потрапити на віртуальні екскурсії, де у вас є набагато більше часу в спокійних умовах розглядати твори мистецтва, ніж якби ви були в реальності одним із численних туристів, до того ж онлайн вам відкривається широкий доступ до інформації про експонат та посилання на додаткові матеріали. Теоретично ми можемо отримати набагато повніший досвід роботи з «Джокондою» в інтернеті, ніж у Парижі.
– Коли я в Луврі, мені стає цікаво, що люди справді думають і відчувають, – каже Нільс Ольсен. – Увесь час у залі кілька сотень людей, і побачити картину практично неможливо. Я б порівняв це з релігійним досвідом, який відчували 300 років тому паломники, що приходили до мощей – священних реліквій, тобто кісток святих чи шматочків дерева хреста Христового. Їм важливо бути там фізично, щоб сказати: «Я там був, стояв за 20 метрів, але добре бачив, я бачив оригінал».
У своїй книзі «Демократична муза» (The Democratic Muse, 1984) професор Гарварду Едвард К. Бенфілд описав те, що він назвав «культом оригіналу». Він вважав, що за цим відносно новим фанатизмом до оригіналів, популярним серед істориків мистецтва, колекціонерів та антикварів, стоять здебільшого немистецькі інтереси. Якби репродукції важливих творів мистецтва можна було б розмістити повсюдно, більшості людей було б набагато простіше отримати унікальний досвід від їх споглядання. «Але можна лише уявити масштаби протесту світу мистецтва, – пише він, – якби хтось запропонував владі замість того, щоб субсидувати закупівлю оригінальних творів для музеїв та громадських будівель, підтримувати розвиток технології відтворення, можливо, шляхом досліджень кращих технологій, та зробити високоякісні копії доступними скрізь. А чому б не замінити оригінали ідеальними або майже ідеальними репродукціями в державних музеях мистецтва, це ж так сильно зменшить немалі витрати на охорону та збереження шедеврів?»
Із часу публікації його книги з’явився інтернет, який значною мірою втілив бажання Бенфілда. Демократичні цифрові можливості, безумовно, дали змогу мистецтву охопити набагато більшу аудиторію, ніж раніше. Однак зовсім не здається, ніби це якимось чином зменшило інтерес до оригіналів, навпаки, наша пристрасть до справжнього та автентичного стала ще разючішою.
Те саме відчуття
Одного осіннього дня 2012 року я блукав Британським музеєм у пошуках експозиції про Давній Єгипет та мумій. Я пройшов повз виставку про Шекспіра та зали з експонатами більш пізніх епох, не відаючи, що спонукало мене рухатися далі. Всі мої знання про історію Єгипту базувалися на пригодницьких фільмах та коміксах. Я знав, що єгипетська культура дуже давня, що вони зводили важезні неймовірно складні будівлі з таємними кімнатами і поклонялися богам із тваринними головами. Інші асоціації про Єгипет та мумій походили, звісно ж, із мого уявлення про колоніальну епоху. Білі крапки на картах, розкопки, технологічний прогрес – усе це про них.
Нарешті я знайшов Єгипетський зал із величезними дерев’яними та кам’яними саркофагами. Але жодних мумій. Я ходив туди-сюди, шукаючи обмотані рештки людських тіл тисячолітньої давнини. Я хотів зблизька поглянути, як виглядали тисячоліття, зашиті в людську плоть. Чи, можливо, мене більше захоплював парадокс мумій – настільки давні, але так добре збережені, справжній вияв неможливості та водночас прагнення перестрибнути безодню часу.
Виявилося, що реставратори вже не знімають бинти та не виставляють рештки стародавніх правителів як музейні експонати. У нашу епоху розвитку цивілізації та сучасних технологій мумій показують, не дістаючи із саркофагів. За деякий час мені довелося змиритися, що я не побачу перемотаних давніх єгиптян, та принаймні на екрані я побачив скановане зображення того, як тіла лежать у саркофагах, що в очних ямах було вставлено штучні предмети, що на місці органів були висушені рештки, а деякі кістки були зламаними. Врешті-решт я навіть відчув певне полегшення від того, що ці саркофаги ніколи вже не відкриють і не потурбують. Що вони пройшли вже стільки тисячоліть і надалі зберігатимуться на тому ж місці, невидимі і неторкані.
Покидаючи єгипетські зали, я все одно відчував певне розчарування, міркуючи про те, чого я насправді шукав. Через що таке
