Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл

Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл

Читаємо онлайн Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
відразу ж її щоки почервоніють. Симптом зумовлює психічну відповідь, яка, набуваючи форми тривожного передбачення, знову провокує симптом. Рецидив симптому, своєю чергою, посилює тривожне передбачення. Таким чином, коло замикається. У цьому порочному колі пацієнт опиняється немов у коконі, з якого неможливо вибратися.

Як тільки страх стає причиною, пацієнти повідомляють, що починають боятися страху. Очевидно, це узгоджуються з відомим твердженням Рузвельта: «Єдине, чого нам треба боятися, — самого страху».

Проте якщо дослідити цей страх перед страхом уважніше, то можемо побачити, що це явище може мати три типові причини. Пацієнти, які страждають від страху перед страхом, зазвичай бояться, що напад тривоги призведе до: 1) знесилення чи втрати свідомості (для цього в логотерапії використовуємо спеціальну технічну назву «зомліннєфобія»); 2) інфаркту («інфарктофобія»); 3) паралічу мозку («інсультофобія»).

Дотепер ми аналізували мотивацію страху перед страхом. А які ж реакції спричинює страх перед страхом? Зазвичай це взірець реакції уникання, або, як її називають у логотерапії, втеча від страху. Пацієнт починає уникати відкритих місць чи закритих кімнат, іншими словами, демонструвати агорафобний чи клаустрофобний шаблон поведінки.

Цьому шаблону поведінки втечі від страху в неврозах тривоги відповідає шаблон в обсесивному неврозі, а саме втеча від нав’язливих станів. Ця втеча передусім мотивована нав’язливим невротичним страхом перед тим, що нав’язливий стан може перерости в психотичне захворювання («психотофобія», як це називають у логотерапії). Проте психотофобія — це не єдине явище, яке може мотивувати пацієнта до боротьби з нав’язливими станами. Мотиватором, наприклад, може бути те, що в логотерапії називають «криміналофобією». Тут пацієнти знемагають від страху, що їхні нав’язливі ідеї якогось дня втіляться в життя і що вони справді можуть убити когось ножем, який лежить перед ними на столі («вбивствофобія») чи вистрибнути з вікна (логотерапія називає це «суїцидофобія»).

Нарешті, третім шаблоном реакції та поведінки, що супроводжують утечу від чогось і боротьби проти чогось, є боротьба за щось. Це особливо помітно під час сексуальних неврозів, багато з яких, відповідно до логотерапевтичного підходу, можна простежити в зворотному порядку аж до примусового наміру осягнути певну сексуальну мету чи то для чоловіка, що прагне продемонструвати свою потенцію, чи для жінки, яка хоче обов’язково відчути оргазм. Зазвичай пацієнт навмисно шукає задоволення (можна сказати, що він буквально сприймає «принцип задоволення»). Проте задоволення належить до тієї категорії явищ, які не можуть бути зумовлені прямим наміром. Навпаки, воно є лише побічним ефектом чи наслідком. Тому, що більше хтось прагне задоволення, то менше зможе його досягнути.

Отже, спостерігаємо цікаву залежність, у якій тривожне передбачення зумовлює саме те, чого пацієнт боявся, тоді як надмірний намір або «гіпернамір», як це називають у логотерапії, перешкоджає досягненню того, чого пацієнт бажає. На цьому подвійному процесі й базується логотерапевтична техніка, яку називають парадоксальним наміром, бо тут пацієнт вирішує, хоча б на мить, що він бажатиме саме того, чого так боїться.

Наступні приклади клінічних випадків проілюструють, про що йдеться.

Молодий лікар звернувся до мого відділення поліклініки зі скаргами на сильний страх перед надмірним потовиділенням, який виникав із того, що протягом довшого часу в нього були порушення автономічної нервової системи. Одного разу йому довелося зустрітися зі своїм начальником на вулиці, і як тільки він протягнув руку для привітання, то помітив, що пітніє значно більше, ніж зазвичай. Наступного разу, опинившись у подібній ситуації, він іще сильніше злякався потовиділення, і це тривожне передбачення спричинило ще більшу реакцію організму. Це було замкнутим колом. Надмірне потовиділення зумовило потофобію, а потофобія, своєю чергою, — ще більше потовиділення. Для того щоб розірвати це коло, ми порадили нашому пацієнтові, щоб наступного разу, коли в нього з’явиться тривожне передбачення, він свідомо і навмисно показав усім довкола, наскільки він насправді може спітніти. Через тиждень він повернувся, щоб повідомити про те, що кожного разу, коли він зустрічався з тими, перед ким боявся спітніти, він говорив собі: «Раніше з мене виділявся лише літр поту, тепер же виділиться десять літрів!» Яким був результат такого парадоксального наміру? Через чотири роки безперервного страждання він зумів лише після однієї сесії впродовж тижня звільнитися від важкої гідрофобії54.

Читач зауважить, що це лікування полягає в зміні ставлення пацієнта, оскільки його страх змінюється парадоксальним бажанням. Іншими словами, вітер не напинає вітрила фобії. Це спричинює зміну ставлення до фобії. Згідно з логотерапією, патогенез у фобіях і неврозах нав’язливих станів частково зумовлений зростанням тривожності, нав’язливості та примусу, що виникають під час спроб позбутися тривог чи в боротьбі з нав’язливими станами. Людина з фобіями зазвичай намагається уникати тих ситуацій, що збуджують тривогу, а особа з нав’язливими станами — побороти нав’язливі ідеї. В обох випадках результат — посилення симптому. І навпаки, якщо ми зможемо підвести пацієнта до того моменту, коли він перестане втікати або боротися зі своїми симптомами чи, навпаки, почне їх перебільшувати, то побачимо, як симптоми зменшуються і перестають його переслідувати.

Проте ця процедура повинна використовувати спеціальну здатність людини до самодистанціювання, притаманну почуттю гумору. Ось чому парадоксальний намір здійснюється в настільки гумористичному контексті, наскільки це можливо. Це дає змогу пацієнтові відійти якомога далі від симптому та позбутися неврозу.

До твердження Хайдеґґера про те, що «скорботна турбота» (sorge) є найважливішою рисою людського існування, і доповнення Бінсвангера, що основною характеристикою людини є «співбуття у любові» (liebendes Miteinandersein), я б додав, що гумор також заслуговує на те, щоб бути однією з основних характеристик людини55. Урешті-решт, жодна тварина не може сміятися.

Насправді метою парадоксальних намірів є надання пацієнтові можливості розвинути відчуття відокремлення від свого неврозу, що найлегше зробити через сміх. Думку, співзвучну з цим, можна знайти в книжці Гордона В. Оллпорта «Індивідуум і його релігія»: «Невротик, який учиться сміятися із себе, навчиться керувати собою і, можливо, одужає». Парадоксальні наміри — це емпіричне підтвердження й клінічне застосування оллпортівської думки.

Наведемо приклади ще кількох випадків, які можуть слугувати розвитку та роз’ясненню цього методу.

Одного разу я отримав лист від молодої студентки медицини, яка відвідувала мої лекції з логотерапії. Вона нагадала мені про випадок молодого лікаря, що працював в офтальмологічній клініці Віденського університету і спеціалізувався на хірургії ока. Він звернувся до мене по допомогу, оскільки під час операції, щоразу, як приходив директор клініки, він боявся, що почнуть тремтіти його пальці. Згодом цей страх призвів до того, що його пальці в таких випадках і справді тремтіли. Отже, очікування стали фактом. Урешті-решт він зумів подолати цей страх і його наслідок — тремтіння пальців, тільки випиваючи чарку алкоголю за мить до початку операції! У своєму листі студентка медичного факультету написала: «Я намагалася застосувати до себе метод, який ви продемонстрували на заняттях. Я теж постійно боялася, що, проводячи розтин в Інституті анатомії, почну тремтіти, якщо інструктор буде поряд. Невдовзі цей страх насправді викликав тремтіння. Тоді, згадуючи те, що ви сказали нам під час лекції, як запобігти таким ситуаціям, я щоразу, коли інструктор заходив до залу розтинів, починала собі говорити: “О, ось інструктор! Зараз я йому покажу, наскільки сильно можуть тремтіти мої пальці! Зараз він побачить, як чудово я можу тремтіти!” Але, свідомо

Відгуки про книгу Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: