Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл

Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл

Читаємо онлайн Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
зі «скрипкою без корпусу, без резонансу». Він відчував себе, ніби був «просто власною тінню». Цей брак «резонансу», на який він скаржився, спричинив у нього відчуття деперсоналізації.

Хауг написав цікаву монографію, щоб довести, що почуття деперсоналізації може бути спровоковане перебільшеним самоспостереженням. Ми хотіли б додати кілька зауважень із цього приводу. Знання ніколи не є тільки знанням про щось, воно також є знанням про самого себе і навіть більше — містить знання про те, що процес знання відбувається в конкретному «я». «Я щось знаю» передбачає: «я Щось знаю», «я щось Знаю» і «Я щось знаю». Психічний акт знання або мислення породжує, так би мовити, вторинний акт рефлексії, об’єктом якого є первинний акт, а також «я» як початковий пункт первинного акту. Іншими словами, акт знання перетворює суб’єкт на об’єкт. Первинний акт стає вторинним, рефлективним актом, психічною даністю, його можна кваліфікувати як психічний акт. Тож «психічна» якість постає загалом у рефлексії і через рефлексію.

Спробуємо простежити ці зв’язки, скориставшись біологічною метафорою. Припустимо, що первинний психічний акт відповідає (у нашому біологічному порівнянні) псевдоподії52 амеби, яка виходить із клітинного ядра в напрямку якогось об’єкта. Тоді вторинний рефлексивний акт відповідатиме другій, меншій псевдоподії, яка «повернулася назад», убік першого розширення. Тепер легко можна уявити, що коли ця «рефлексивна» псевдоподія надто сильно напружиться, то відірветься і втратить зв’язок із плазмою клітини амеби. Це деякою мірою ілюструє процес того, як перебільшене самоспостереження спричинює деперсоналізацію: зв’язки зі спостережуваним «я» розриваються, психічні функції видаються незалежними, такими, що відбуваються самі по собі. Перебільшений рефлексивний акт самоспостереження можна порівняти зі щораз сильнішим натягування струн свідомості, аж поки вони не розірвуться, унаслідок чого зникне зв’язок із первинним актом чи активним «я». Це обов’язково зумовить утрату сенсу діяльності та особистості, а перенапружене его відчує себе деперсоналізованим.

Слід звернути увагу на таке: через супутню психічному акту рефлексивність сам акт стає мостом між суб’єктом та об’єктом, а суб’єкт — носієм усієї психічної діяльності. «Володіючи чимось» я одночасно маю щось, що володіє моїм «я» і моєю «самістю». Тоді «самість» є «я», яке володіє собою, «я», що усвідомило себе. Таке осягнення свідомості через саморефлексію можна теж показати на основі біологічної моделі, а саме філогенезу переднього мозку. Великий мозок, який є анатомічним корелятом рефлексивної свідомості, оточує стовбур мозку — органічну основу несвідомих інстинктів — і «загинається назад», подібно до того як гальмівна функція свідомості «відбивається» на інстинктивних реакціях проміжного мозку.

Ми сказали, що у випадку деперсоналізації «струни інтенціональності» накручуються настільки сильно, що вони можуть розірватись, це спричинить розрив у самосвідомості через надмірний самонагляд. Тож зрозуміло, як гіпотонія свідомості під час шизофренії може призвести до подібного порушення его, як і гіпертонія свідомості в псих­астенії. Різниця між шизофренічним порушенням его та психастенічною деперсоналізацією полягає лише в тому, що в першому випадку струни інтенціональності надто слабкі (гіпотонія свідомості), а в другому вони настільки натягнуті, що розриваються (гіпертонія свідомості).

Непатологічна гіпотонія свідомості супроводжує нижчий рівень свідомості, до якого особа опускається під час сну. Отже, можемо очікувати, що через це знижуються тенденції до рефлексії. Можемо припустити, що вві сні рефлексивний цикл психічного акту більш чи менш відсутній. Ефектом цієї відсутності є те, що елементи сприйняття «образів, що вільно виникають» можуть стирати свої галюциногенні взірці без контролю з боку вищих процесів.

Якщо у висновках переглянемо отриману за допомогою спеціального екзистенціального аналізу інформацію щодо суттєвих відмінностей між невротично нав’язливим, меланхолійним та шизофренічним способами життя, то зможемо констатувати таке: невротик нав’язливих станів страждає від гіперсамосвідомості, а шизофренік — від гіпотонії свідомості, через що відчуває обмеження его і як свідомості, і як відповідальності (відчуваючи себе об’єктом унаслідок пасивізації). Основна відмінність між шизофреніком і меланхоліком така: меланхолію можна зрозуміти на основі екзистенціального аналізу як формування процесу хвороби людиною. У шизофренії людина також уражена і сама формується хворобливим процесом. Утім навіть шизофреніки мають залишок свободи своїх дій щодо долі і хвороби, свободи, яку людина завжди має незалежно від того, наскільки вона може бути хворою, аж до останньої миті життя.

38

Страх відкритого простору й натовпу. (Прим. перекл.)

39

Одна пацієнтка описувала свої відчуття агорафобії так: «Так само як я часто бачу порожнечу в моїй душі, я бачу порожнечу у відкритому просторі... Я взагалі не знаю, де я і куди хочу прямувати».

40

Синдром нав’язливих станів. (Прим. перекл.)

41

Тимопсихіка — емоційний пласт психіки, ноопсихіка — пласт мислення та вільної волі. (Прим. перекл.)

42

Лев Толстой: «Інтелект нагадує оперну лорнетку, яка, щоб крізь неї що-­небудь побачити, повинна бути налаштована на певну позицію. Якщо ви підкрутите її трішки міцніше, то бачитимете більш розмите зображення».

43

Так раніше називали депресію. (Прим. перекл.)

44

Агасфер, «вічний жид», персонаж легенди, який начебто штовхнув Ісуса Христа, через що був приречений на довічне блукання світом. (Прим. перекл.)

45

Пристрій для механічного запису та відтворювання звуку, популярний наприкінці XIX та в першій половині XX століття. Тепер його замінив диктофон. (Прим. перекл.)

46

Термін, запропонований французьким психологом П’єрро Жане, означає ослаблення его, свідомості. (Прим. перекл.)

47

Кататонія — порушення руху, що проявляється в збільшенні або зменшенні рухової активності. (Прим. перекл.)

48

Каталепсія — порушення руху, коли хворий тривалий час перебуває лише в одній позі (зокрема, і в незручній). (Прим. перекл.)

49

Хворий (хвора) сприймає навіть незначні зауваження свого оточення, події або предмети з його (її) середовища як такі, що відіграють надзвичайну роль у його (її) житті, стосуються його (її). (Прим. перекл.)

50

Як прокурор перед обвинуваченим (фр.). (Прим. перекл.)

51

Відчуття реальності (фр.). (Прим. перекл.)

52

Тимчасовий цитоплазматичний наріст в одноклітинних організмів. (Прим. перекл.)

III. Логотерапія як психотерапевтична техніка

Згідно з Гордоном В. Олпортом, логотерапія є «екзистенціальною психіатрією». Проте логотерапія є «вартим уваги винятком». Як зазначив Роберт К. Леслі, професор Тихоокеанської школи релігії в Берклі (штат Каліфорнія), «хоча в психотерапевтичному світі екзистенціалізму приділяли багато уваги, бачачи в ньому нову альтернативу фройдівському психоаналізу та вотсонівському біхевіоризму, конкретні розробки екзистенціальної психотерапії знайти важко». Згідно з доповіддю Г. Качановські, клінічного директора лікарні Онтаріо, виголошеною на Конгресі екзистенціальної психотерапії 6 травня 1962 р. в Торонто, логотерапія є, однак, єдиною екзистенціальною психіатрією, яка домоглася успіху в розробленні терапев­тичної техніки. Аарон Дж. Ангерсма у своїй книзі про логотерапію стверджує, що це насправді єдина школа серед великої різноманітності підходів екзистенціальної психіатрії, яка акцентує увагу на тому, що можна обґрунтовано назвати терапевтичною технікою. У праці «Логотерапія та християнська віра» професор Дональд Ф. Твіді зауважує, що через це логотерапія становить особливий інтерес для типового американця, який має традиційно прагматичні погляди.

Цю логотерапевтичну техніку я вперше запропонував у 1946-му і систематизував у 1960-му роках, назвавши її «парадоксальні наміри».

Парадоксальні наміри

Щоб зрозуміти, що відбувається, коли використовують цю техніку, розглянемо спершу явище, відоме кожному клінічному психіатрові, а саме тривожне передбачення. Часто можна спостерігати, як такий страх спричиняє ситуацію, якої боїться пацієнт. Наприклад, якщо особа з еритрофо­бією53, боячись зашарітися, зайде до приміщення, де багато людей, то

Відгуки про книгу Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: