Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
Меланхолійне переживання радикальної недостатності, нездатності впоратися із завданням виявляється в різних формах. Меланхолійний ілюзорний страх перед бідністю, характерний для представників середнього класу, спрямовує почуття недостатності на потребу здобування грошей. Докори сумління і почуття провини людини, коли вона знемагає від меланхолії, стосуються питання «що вона має» (відповідно до зауваження Шопенгауера «ким людина є, що вона має і ким вона видається»). Тобто хворобливий стан провокує передхворобливі страхи. Особа з почуттям провини боїться смерті і спрямовує меланхолійне почуття недостатності на завдання збереження життя, а особа з докорами сумління відчуття неадекватності фокусує на питаннях моральності.
Коли порушення життєдіяльності, що є основою меланхолії, збільшує екзистенційну напруженість до крайньої межі, мета життя видається людині недосяжною. Таким чином, вона втрачає відчуття життвої мети і сенсу свого майбутнього. «Я прожила своє життя навиворіт, — зауважила жінка з меланхолією. — Теперішнє втрачено, я втратила себе, живучи навпаки». Це відчуття «безмайбуття» супроводжується відчуттям життєвого кінця. «Я дивився на все іншими очима, — сказав інший пацієнт. — Я більше не бачив людей такими, якими вони були того дня чи перед тим. Я радше бачив кожну особу, чи то стару людину, чи дитину, у день її смерті. Я дивився далеко вперед, аж до завершення життя, і сам уже не жив у теперішньому часі». У таких випадках меланхолії основний настрій — це настрій «судного дня». Кронфельд характеризував екзистенційний досвід у шизофренії як досвід «передбачуваної смерті». Про меланхолію також можна сказати, що це досвід «постійного судного дня».
(Афект горя в хворого на меланхолію відповідає афекту радості в хворого на манію. Досвід тривоги в стані меланхолії відповідає досвіду піднесеного настрою в стані манії. Коли меланхолік відчуває провину, а його тривога найбільше пов’язана з майбутнім, страхом перед катастрофою чи іншим лихом, особа з манією вже живе в майбутньому. Вона планує, розробляє програми, марить прийдешнім і припускає, що це все вже здійснилося.)
З посиленням почуття власної недостатності меланхолік не відчуває цінності власної особи. Ця ціннісна сліпота пізніше поширюється на навколишній світ. Її можна назвати центральною, бо вона впливає лише на власне его, згодом вона може розвиватися відцентрово і призвести до вимирання ціннісних відтінків усієї реальності. Але доти, доки страждає лише особисте его, хворий відчуває різке зменшення своєї власної цінності порівняно з цінністю світу. Це пояснює несамовите почуття неповноцінності, характерне для меланхолії. Меланхолік уважає себе безвартісним, а своє життя безглуздим і тому проявляє схильність до самогубства.
Як же далі розвивається меланхолія? Після цінностей зникають самі речі, носії цінностей. Заперечується сама основа можливих оцінок, заперечується власне его, унаслідок чого відбувається деперсоналізація. «Я взагалі не людина, — зізналася одна пацієнтка, а потім додала: — Я ніхто — я не в світі». Пізніше і світ для неї матиме таке саме нігілістичне трактування. Тож, зустрішись із лікарем, пацієнт заявив: «Лікарів немає і ніколи не було».
Котар описав меланхолійний синдром, що включає «ідеї прокляття, ідеї небуття і неможливості померти». Меланхолійні ідеї прокляття, очевидно, випливають зі згаданої вище нігілістичної деперсоналізації. Оманливість безсмертя (в ізольованому вигляді) також характерна для певних типів меланхолії. Такі клінічні образи можна назвати «агасферівською44 меланхолією». Як можна схарактеризувати таку хворобу за допомогою екзистенціального аналізу?
Почуття провини меланхоліка виникає з посиленої екзистенціальної напруженості. Воно може розростися до такої міри, що хворий починає вважати свою провину невибачливою. Завдання, з яким він не може впоратися через таке відчуття неспроможності, здається йому таким, яке неможливо виконати навіть протягом усього життя. Тільки з цього погляду можемо зрозуміти, чому пацієнти висловлюють такі зауваження: «Мені доведеться жити вічно, щоб виправляти мої помилки. Це схоже на чистилище». Для таких меланхоліків завдання якості життя набуває колосальних розмірів. «Я повинен піднести весь світ, — сказав один із таких пацієнтів. — Єдине, що ще живе в мені, — це сумління. Усе таке гнітюче. Усе, що оточувало мене із цього світу, зникло. Тепер я більше нічого не бачу. Я повинен створити весь світ заново, але я не можу. Я повинен перемістити океани, гори й усе інше. Але в мене немає грошей. Я не можу копати шахту своїми нігтями і не можу відродити зниклі нації. Але все це треба зробити. Тому все буде знищене».
Девальвація не тільки самого себе, але й усього світу породжує в меланхоліка загальну мізантропію. Він зневажає себе й усіх інших також. Він більше не може ні в чому побачити цінності. Як казав Мефістофель у «Фаусті»: «За все те воно заслуговує повного знищення». Це висловлювання виражає ідею загибелі Всесвіту, у якому меланхолік переживає відчуття тривоги. З погляду екзистенціального аналізу таке почуття провини виникає через перебільшення хворим свого життєвого завдання (через почуття власної недостатності) до надлюдських пропорцій. Надмірність цього почуття провини ілюструють такі висловлювання: «Усе буде знищене, я повинен створити все заново, і я знаю, як це зробити. Я повинен створити все. Чи зможу я колись заробити достатньо грошей для цього? Я не можу створити всіх лошат, ослят і всієї худоби, яка була від самого початку світу».
Так само як псевдорухи виникають під час запаморочення, тривога (яку К’єркеґор назвав запамороченням унаслідок перебування на вершинах свободи) характеризується психічними псевдорухами. У хворого на меланхолію (коли розрив між тим, що є, і тим, що має бути, уявляєтья як прірва) виникає відчуття відмови від себе, від світу, від життя та його сенсу.
4. Про психологію шизофренії
Обговорення проблем психології шизофренії розпочнемо з деяких клінічних спостережень, після чого запропонуємо екзистенціальний аналіз цієї хвороби. Спілкуючись із багатьма пацієнтами, хворими на шизофренію, постійно спостерігаємо своєрідне психологічне явище. Хворі стверджують, що вони почуваються так, ніби їх знімають на камеру. Дослідивши це явище, ми дійшли висновку, що ці відчуття не є галюцинаціями. Пацієнти не повідомляли, що чують шум камери чи, коли їх фотографували, клацання затвору фотоапарата. Для них і камера, і оператор були невидимими чи прихованими. Не було в них також і параноїдальних схильностей, що могли викликати оманливе бажання бути сфотографованими. Тож твердження пацієнтів не можна інтерпретувати як другорядні ознаки відчуття переслідування. Безумовно, бувають випадки і з галюцинаціями. Тоді пацієнти можуть стверджувати, наприклад, що бачать себе в кінохроніці. Інші говорять, що вороги чи переслідувачі стежать за ними і потаємно знімають. Але у своєму дослідженні ми не розглядали випадків хворих із параноїчною основою. Бо в них відчуття того, що їх фотографують, не було безпосереднім. Воно виникло пізніше, і хворі пов’язали його з минулими спогадами.
Групу симптомів, які ми вибрали для аналізу, можна описати як «омана фільмування». Ця омана — автентичний приклад того, що Ясперс називав «галюцинаціями знання», або, за класифікацією Ґрюле, — «первинні оманливі відчуття». Одну пацієнтку запитали, чому вона думає, що її знімають, адже вона не зауважила жодної камери. Її відповідь була досить очікуваною: «Я просто це знаю, але не знаю як».
Ця омана може мати різні споріднені форми. Деякі пацієнти переконані, що їх записують за допомогою фонографа45. У цьому разі спостерігаємо лише акустичний аналог омани фільмування. Інші пацієнти вважають, що їх
