Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський

Перший, дуже легенький натяк маємо в згадцї про утечу одного з претендентів на угорську корону, Отона баварського, до дому з Семигорода, де були його, зловивши, держали у вязницї. Тїкав він через Русь 26) і по словам деяких хронїк можність утечи дав йому Юрий, „король руський”, котрому передав Отона воєвода семигородський 27). Було се в р. 1308.

Як бачимо вказівка сама по собі досить пуста, і тільки в звязку з давнїйшим і пізнїйшим наберає деякого значіння. Лїпші відомости маємо з рр. 1315-1322. Оден з угорських маґнатів-ворохобників Петро син Петне, що брав участь в рухах против кор. Кароля иньших маґнатів, як палятин Капос, Мойс, Матїй Чак й ин., задумав втягнути в сю боротьбу галицького князя й противставити його Каролеви, окликавши угорським королем. Сам він володїв великими маєтностями в західній части Угорської Руси, при галицькій границї, заразом був наджупаном землинським, якийсь час також і наджупаном ужським 28), мав в сих сторонах великі впливи й засоби, і по тих недавнїх пробах галицьких князїв до розширення своєї держави за угорську границю такий зворот до галицького князя був з його сторони вповнї природним. Першу звістку про се знаходимо в грамотї Кароля з перших днїв 1317 р.; в нїй читаємо, що згаданий Петро, піднявши повстаннє разом з палят. Капосом (отже десь коло р. 1315), шукав помочи „заграничного володаря і чужого пана, хотячи лукавими намовами і хитрими способами навести на нас і нашу державу чужосторонню силу” 29). Що то був за заграничний володар, довідуємо ся з пізнїйшої грамоти Кароля (1321); між ріжними провинами Петра він згадує особливо той, що він їздив на Русь і пробував подвигнути руського князя на Кароля — аби він прийняв угорську корону і виступив против Кароля 30). З сього великого хісна для Петра одначе не вийшло, і документи говорять про сей його замисел як пробу невдалу. Не ясно, чи галицький князь таки не схотїв мішати ся в угорські справи, чи поміч, яку він дав Петрови, не була досить значна. Петро держав ся одначе кілька років, і в 1320 р. поновив повстаннє, скликаючи своїх партизанів до повстання на Кароля 31. Доперва десь 1321 р. удало ся вибити його з замків і маєтностей його при руській границї 32. Можливо, що він знаходив певну опору в пограничних галицьких замках; так Кароль в иньшій грамотї того часу (1322) згадує, що з того звісного вже нам замку Machk, володїння галицького князя, чинили ся на угорські землї немилосердні напади й спустошення, так що він вкінцї був змушений йти походом відберати сей замок 33). Виразнїйших вказівок на ролю галицького князя в сїм епізодї не маємо, і він взагалї лишаєть ся, як бачимо, дуже неясним 34).

В 1323 р. обох Юриєвичів уже не було на сьвітї: з місяця мая того року маємо лист Володислава Локєтка до папи, де він „з жалем доносить папі, що два остатнї руські князї-схизматики, котрі були йому за необорний щит від Татар, зійшли з сьвіта, і з їх смертию приходить явна небезпечність для нього й його земель від близькости Татар: вони певно загорнуть тепер сусїдню з ним землю Руську, бо з неї звичайно поберали всякі дани” 35). Близшої дати їх смерти не маємо, мусимо її уміщати в р. 1321-3, бо ще в серпнї 1320 р. обидва брати жили, як можна то бачити з грамот Андрія тієї дати для краківських і торунських купцїв, де він титулує себе тільки волинським князем 36·).

В слові interitus, що ужив про Юриєвичів Локєтек, добачають декотрі натяк, що князї загинули не своєю смертию. Але середновічна латина занадто непевна, аби на її стилїзацію можна було спускати ся, а до того можна надїяти ся, що Локєтек не позбув би сеї звістки сухим: „зійшли зі сьвіта” (decesserunt ex hac luce), коли б у смерти останнїх галицько-волинськнх князїв було щось трагічне. Правда, швайцарський хронїст Іван Вінтертурський каже про них, що їх одного по другім струїли Русини 37), але се по всїй очевидности фальшива чутка, навіяна пізнїйшим фактом — отроєннєм Юрия-Болєслава; спокійна згадка Локєтка дає більше право припускати, що Юриєвичі умерли собі звичайною смертию, один по другім в тих роках.

Володислав, як ми бачили, каже про них, що вони були останнїми, отже мужеського потомства не лишили. Незвістно взагалї, чи полишили яке небудь потомство 38). Династия Данила урвала ся, й якийсь час Галицько-волинська держава зіставала ся без князя. Очевидно про такий безкняжий стан держави й говорить Володислав, побоюючи ся, що Татари заберуть сю відумерщину в свою безпосередню власть, та просячи папу оголосити хрестоносний похід на Татар. Не знати, чи се побоюваннє було тільки теоретичне, основане на тім, що татарська орда, як зверхник, може опанувати безкняжу Русь, чи дїйсно щось фактично стало ся в напрямі близшого мішання Татар в галицькі справи. Та обставина, що лїтом 1325 р., папа дїйсно голосив на прошеннє Володислава (і то аж кількома грамотами) хрестоносний похід против Татар і схизматиків 39), підсуває гадку, що Володислав і потім далї алярмував папу, та що дїйсно показувало ся якесь зближеннє між „схизматиками”, себто Русинами, й Татарами; але дуже обставати при тім здогадї не можна, бо тодї як папа оголошував свої грамоти про похід на Татар, в Галицько-волинських землях мабуть уже був новий князь 40). Само по собі можна без великих натягань припустити (хоч виразних вказівок на се не має), що коли перервала ся династия, мiж галицько-волинським боярством зарисувала ся партия чи напрям дюдей, що хотїли задержати землї в руках боярської управи, опираючи ся на татарських силах у безпосереднїй залежности від Орди 41). Але сей напрям не устояв ся, перемогли більш консервативні елєменти, що привели до покликання на галицько-волинський престіл одного з свояків старої династиї, мазовецького князя Болєслава.

Претендентів на галицько-волинську відумерщину було, певно, богато. Припадком довідуємо ся нпр., що Генрих глоговський (на Шлезку) і його брат Ян титулували себе в 1324-5 р. князями Галичини і Лодомерії, і сї титули признавав за ними папа 42). Можливо, що і з ріжних руських династий, посвоячених з династиєю Данила, заявляли ся кандидатури (нам незвістні). Але те, що бояре поминули руську династию (не залежно від того навіть, чи виступали з неї які