Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський
Руська держава Володимира отримала можливість пізнати також і «Шестикнижжя» – «найбільше за обсягом зведення середньовічних візантійських законів, «базилік» – «збірників канонічного, цивільного та державного права, які ґрунтуються в основному на Кодексі Юстиніяна та «Дігестах», дещо менше на «Institutiones» та інших правових актах. Саме цей Кодекс, який витіснив з ужитку попереднє законодавство – законодавство імператора Юстиніяна, встановив фундаментальну правову норму, яка діяла на теренах сучасних українських земель більше 1000 років – формально аж до грудня 1918 р., а фактично у де в чому діє і у сучасній українській Конституції! Норма встановлювала: «Імператор – Божий обранець, його оберігає саме Провидіння. Він керує всією адміністрацією, є головнокомандуючим армії, найвищим суддею і джерелом права, покровителем церкви й оборонцем віри. Він вирішує питання війни і миру, вироки, які він виносить, остаточні й оскарженню не підлягають, а закони, які він видає, – вияв Божої волі. Щоправда, – наголошує Г. Острогорський, – і він повинен коритися обов’язковим для всіх законам, але від нього залежить скасування давніх і видання нових прав та законів. Як глава держави він користується нічим не обмеженою владою, керуючись хіба що власними принципами моральності й справедливості».[341]
Завдання кодифікації київського княжого законодавства було вирішене за Ярослава Мудрого, який звів звичаєве право у збірку, яку ми знаємо під назвою «Руська правда». Його основним, «системоутворюючим», за В. Зарубою, джерелом було звичаєве право. Кодекс також увібрав у себе княжі угоди, договори князів на з’їздах, угоди князів з народом, князівську судову практику, княжі устави, церковні статути та «рецепцію норм візантійського канонічного та цивільного права», зокрема «Номоканон Іоанна Схоластика».[342]
Наріжний камінь «Руської правди», як на нашу думку, є цілковито візантійського походження. Він визначив джерелом права у державі київського князя з дому Рюриків. «Конституція» князівства зосереджувала в його руках всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, освяченої православним митрополитом. Саме київському князю, який з часів Олега іменувався «великим князем руським», як голові своєї династії належала вся земля, тобто вся територія Великого князівства.[343]
«Руська правда» містила в собі принциповий недолік, який врешті-решт зруйнував цю державу. Недолік цей так само був запозичений в романській державі. Суть проблеми – у неврегульованості «процедури успадкування державної влади в столиці та князівствах, коли принцип наслідування по прямій лінії – від батька до сина – зіткнувся з принципом родового старшинства: від брата до брата, а від нього – до старших племінників». Це мало невідворотним наслідком у тому числі зміну форми державного устрою – з централізованої монархії Київська Русь перетворилася на федерацію кількох монархій.
Галицько-Волинське князівство
У середині XII ст. єдина держава розпалася на 14 самостійних князівств. Правонаступницею її стало Галицько-Волинське князівство (1199—1340 рр.). Після смерті останнього нащадка Ярослава Мудрого владу в 1199 р. захопив Роман Мстиславович, син «українського» волинського князя Мстислава Ізяславовича та польської княжни Агнеси. Після його загибелі 1205 р. князівство пережило десятиліття смутних часів. 1238 р. син Романа – Данило об’єднав два князівства – Галицьке та Волинське, перенісши його столицю до Холма. Волинню при цьому правив брат Данила – Василько. 1239 р. Данило приєднав до свого князівства Київ. До 1246 р. йому вдавалося уникати визнання над собою влади Орди, але кінець кінцем під загрозою татарського вторгнення він погодився взяти ярлик від хана. 1235 р. Данило як організатор антитатарського хрестового походу за участі католицьких Литви, Польщі та Угорщини дістав королівський титул від Папи Інокентія IV. Це, на нашу думку, витворило унікальну з правової точки зору ситуацію: влада Рюриковичів була легітимізована як Патріархом Константинополя, так і Папою Римським. У політичному сенсі це означало, що надалі законне право володіти землями Галицько-Волинського князівства належало тільки і виключно нащадкам Данила. Політична практика з таким розумінням легітимності та законності влади на руських землях цілком узгоджувалася, наприклад, онук Данила, Юрій Львович, мав титул «Король Руський (regis Rusiae), принцепс Володимирщини».
Ситуація кардинально ускладнилася, заплуталася, змінилася по смерті його синів – Андрія I та Льва II. Оскільки рід законних правителів урвався, а принцип легітимності володарювання за принципом «крові» зберігався, бояри запросили на престол їх небожа, сина мазовецького князя Болеслава. Останній перейшов на православ’я та правив державою під іменем Юрія II. Саме Юрій підписав так звану Вишеградську угоду, згідно з якою по його смерті трон мав перейти до польського короля Казимира III. Дізнавшись про угоду, бояри 1340 р. отруїли його, проголосивши волинським князем зятя Юрія II – Любарта.[344]
Велике князівство Литовське/Річ Посполита
Інкорпорованими до складу Великого князівства були Волинь, Вязьма, Київщина, Сіверщина, Смоленське князівство, Східне Поділля, Підляшшя, Турово-Пінська земля, Чорна Русь, «а також землі, якими розпоряджалися верхівські князі Масальські та Мезецькі. Натомість решта верхівських князів, а саме Новосільські (Воротинські, Одоєвські, Бельовські) сиділи на уділах і мали договірні стосунки з Вільно»[345]. Процес інкорпорації «українських» земель розпочався 1320 р., коли тамтешній володар – князь Гедимін у битві на р. Ірпінь переміг об’єднане військо татар та київського князя Станіслава і на підставі існуючого de facto «права завоювання» прилучив Київ до Великого князівства Литовського. Місцеве населення негативних для себе змін від переміни володаря не відчуло – новий владика зберіг для новоприєднаних володінь «всі ті права та привілеї, які мали мешканці того князівства».
Гедимін.
Аналогічно чинив і король Польщі. 1349 р. Казимир приєднав до коронних земель Київське, Чернігівське та Переяславське князівства, а сейм спеціальним законом санкціонував для русинів право «вільним відправленням віри користуватися і всіма тими правами користуватися, якими користуються поляки». Єдиною запровадженою у життя новацією став хіба адміністративний поділ новоприєднаних князівств на воєводства та повіти.[346]
Зміни володарів, політичних режимів та державної приналежності руське населення Литви та Польщі й
