Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський
Для того аби такі уявлення сформувати, народ, нація, спільнота повинні, як нам здається, мати: – оформлене, кодифіковане в той чи інший спосіб спільне уявлення (в першу чергу міфічне) про своє походження;
– спільну міфологію про свій історичний шлях;
– спільні (навіть суперечливі) уявлення про світоустрій;
– спільних героїв та антигероїв;
– загальноприйнятний інструмент внутрішньої комунікації в спільноті – мову.
Наявність цих, а можливо, й інших спільностей, як нам видається, неможлива, у свою чергу, без жорсткого позиціонування навколо ключового питання життя будь-якої людини або спільноти людей, питання про існування системи «божеств» або Єдиного Бога. Відповіді на це питання породжують спільний культ та обрядовість, які виступають чи не найміцнішим клеєм, який зв’язує, скріплює дискретні індивідууми і перетворює їх – у тій чи іншій історичній перспективі – на народ. Це, у свою чергу, стимулює розвиток єдиної мови, освіти, спільних правил соціальної поведінки та соціальних інститутів, в яких вона реалізується, та етичних норм. Це має своїм наслідком народження, функціонування та розвиток інституцій, покликаних підтримувати баланс між новаціями та традиціями, які «відлиті» у законах, побутових звичках, в одязі, прийомах будівництва, продуктах харчування та способах їх приготування абощо. Але цього для формування єдиного народу або єдиної нації, які самоусвідомлюють себе такими, недостатньо – потрібні ще й спільна правова традиція і спільне розуміння та тлумачення як писаного, так і звичаєвого права.
З огляду на ці та інші міркування ми схильні вважати, що станом на 1917 р. на території України (в кордонах 1991 р.) існували дві окремі україномовні спільноти – «наддністрянська», в якій домінувала східногалицька група, та «наддніпрянська», боротьба за лідерство в якій, на відміну від першої, не завершилася. На нашу думку, україномовна спільнота, яка розвивалася в нетрях Австро-Угорської імперії, досягла вищої, порівняно з україномовною спільнотою, що проживала на території, окупованій Російською імперією, фази розвитку. «Наддністрянська» україномовна спільнота порівняно з братською «наддніпрянською» була і більш гомогенною, і мала визначені загальноприйнятні, консенсусні орієнтири свого розвитку.
Правові системи на руських землях
Київська Русь
Хронологічно першою системою писаного, кодифікованого права на землях, які утворюють територію сучасної України, була правова система Київської Русі. Опису та аналізу її присвячене дослідження В. Заруби[338], яке, на нашу думку, відрізняється від інших чіткістю, ясністю, послідовністю та відсутністю ідеологічних штампів.
Залишаючи осторонь дискусію навколо коректності тверджень типу «Русь є важливим періодом у розвитку саме цієї (східнослов’янської. – Д.Я.) групи племен, оскільки він був раннім етапом у розвитку української народності. А значить, історія Руської Землі – це насамперед історія українського народу» або «“українці-анти” вступили у союз з гунами, після чого з антської частини східних слов’ян і вийшов нинішній український народ», оскільки це, по-перше, виходить за межі даної розвідки та, по-друге, автор якої не вважає себе спеціалістом у даному питанні, В. Заруба, як видається, виходить із очевидного факту: «Руссю завжди називалася лише територія теперішньої України. Для киян смоляки, новгородці, суздальці були не русами, а жителями «земель верхніх», «словенами». Усвою чергу, жителі півночі – суздальці – похід на південь, на Київ, називали «походом у Русь», «дорусів». Русь, – підкреслює дослідник, – це назва народу, який витворився на землях сучасної України (якщо точно – сучасної Правобережної України. – Д.Я.) шляхом об’єднання племен полян, древлян, сіверян, білих хорватів, волинян, тиверців та уличів в єдиний етнос, який можна умовно (підкреслено нами. – Д.Я.) назвати староукраїнською народністю».[339]
Поворотним моментом в історії цих племен стало так зване Володимирове Хрещення, внаслідок якого Русь стала частиною тодішнього цивілізованого світу, власне – Східної Римської імперії. Збройний загін під командуванням Володимира підтримав Імператора Василя II проти його супротивників. Ось як подає цю подію визнаний світовий авторитет Г. Острогорський: «Становище законного імператора було безнадійне, врятувати його від падіння могла хіба що зовнішня допомога. Василій II вчасно збагнув це й звернувся до київського князя Володимира з проханням надіслати йому таку допомогу. Навесні 988 року шеститисячне руське військо висадилося на візантійську землю, і саме ця славетна варязько-руська дружина врятувала становище практично в останній момент», а саме – розгромила противників імператора 13 квітня 989 року. «Варязько-руська дружина так і залишилася на візантійській службі і, поповнюючись новоприбулими варягами та іншими норманами, відіграла неабияку роль у візантійській армії».
«У нагороду за вчасну допомогу київський князь мав одружитися з Анною Багрянородною, сестрою імператора, але за умови, що він разом зі своїми підданими прийме християнство. З візантійського боку це була велика поступка, адже досі ніколи ще народжена в багряниці, повноправна візантійська принцеса не виходила заміж за чужоземця… тільки володар молодої руської держави був удостоєний честі породичатися зі справді повноправною імператорською родиною… Християнізація Київської Русі знаменувала не тільки початок нової ери в її розвитку, а стала водночас і величезним досягненням Візантії. У сфері візантійських впливів несподівано опинилася найбільша й найбагатша слов’янська держава, яка відтепер перебуватиме під духовним проводом Константинополя. Окрім того, що новоутворена руська церква підпорядковувалась Константинопольському патріархатові, нею ще й керували митрополити-греки, яких туди присилали з Візантії. Відтоді культурний розвиток Руси упродовж довгих сторіч перебуватиме під сильним візантійським впливом».[340]
Ці дві обставини – шлюб із «Багрянородною» та прийняття офіційного імперського культу, який тепер називається «православ’ям» у його східному варіанті, – у політичному сенсі означали невідкликувану надалі легітимацію влади київських князів з боку найбільшої на той час світової потуги в період, коли вона досягла найвищої точки свого розвитку. Входження Володимира до імператорської сім’ї за визначенням вимагало, послуговуючись сучасними термінами, адаптування до імперських місцевих, регіональних, світоглядних, правових норм та звичаїв. У цьому сенсі перед Володимиром та його наступниками було тільки два шляхи: або відкинути існуюче у слов’янських племен (над якими Рюрики встановили оружною силою свою владу) звичаєве право та запровадити на території князівства систему імперського римського права, або кодифікувати своє, адаптувавши його під імперське.
Імперське право на той момент – це чи не найрозвиненіша ділянка візантійського буття, так само як грецька культура та римський універсалізм. Одна з його вершин – «Прохейрон» – зведений кодекс цивільного та державного права, до якого включили «найважливіші та найчастіше застосовувані закони, які зведено до системи із 40розділів… «Прохейрон» здобув собі широке визнання, ним користувалися аж до
