Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський
Щодо проблем військового будівництва, які гостро стояли на порядку денному через демобілізацію та перехід країни до мирного життя, фашистський маніфест пропонував запровадити національну міліцію з короткою строковою службою та виключно оборонними завданнями, націоналізацію підприємств військово-промислового комплексу та активну змагальницьку зовнішню політику, іманентно мирну за спрямованістю. Торкаючись фінансово-економічної сфери, фашисти виступали за впровадження прогресивного оподаткування капіталу, передбачаючи майбутню «часткову експропріацію» недобросовісно накопичених капіталів, за експропріацію власності релігійних згромаджень, перегляд усіх контрактів на державні військові замовлення та секвестрацію 85% військових прибутків приватних підприємств на користь держави. Таким чином, у цілому фашистський маніфест відповідав радикальним соціалістичним тенденціям італійського політикуму, використовуючи традиційну популістичну риторику та проблематику лівих політичних сил країни.
Подібну позицію за декілька місяців перед тим декларували, а потім намагалися втілити в життя українські націонал-соціалісти. 9 січня Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». «Окремі його положення важко назвати демократичними, – зауважив сучасний дослідник В. Устименко. – Стаття друга, наприклад, фактично розділила всі національні меншини в Україні на дві категорії: нації, так би мовити, першого і другого сорту… Однак основна проблема полягала у самому принципі, відповідно до якого розроблявся закон… Найбільш складною виявилася ситуація з російськомовним населенням, яке зовсім не хотіло визнавати себе за національну меншість».[331]
Але повернемося до усталеної в науковій літературі дефініції «нація». Очевидно – якщо керуватися таким визначенням, то відповідь на поставлене запитання: «чи існував напередодні 1917 р. єдиний український народ?» є однозначно негативною. У цьому контексті запитання: що таке «модерна» нація, чим вона відрізняється від «немодерної» і як друга трансформується в першу? – на нашу думку, є цілком умоглядними.
Звернемося до останніх вітчизняних наукових надбань у цій царині. Ось, наприклад, ґрунтовна дисертація В. Мандзяка[332]. Дослідник справедливо відзначає: «головною дискусійною проблемою» в сучасній історичній науці «залишається кардинальне питання: чи була сформована сучасна українська нація на початку XX століття?», але відповіді на це питання не дає – лише висловлює сподівання на те, що це питання «розв’яжуть майбутні покоління дослідників».[333]
Заради справедливості треба відзначити, що В. Мандзяк такі певні точки опори цим самим «майбутнім поколінням» все ж таки залишив. Наприклад, такі: в сучасній українській науці існують дві точки зору на цю проблему, представлені, відповідно, В. Сарбеєм та Я. Грицаком. Автор цитованої дисертації при цьому спеціально наголошує – «обидва історики є прихильниками модерністської теорії націотворення, згідно з якою сучасна українська нація зароджується наприкінці XVIII ст. (тобто після розділів Польщі, після 1792 р. – Д.Я.) на основі домодерного українського народу і формується впродовж XIX – початку XX ст. Вчені (тобто В. Сарбей та Я. Грицак. – Д.Я.) вважають, що український рух пройшов три етапи свого розвитку: кінець XVIII – середина 40-х рр. XIX ст., середина 1840-х – 1880-ті рр., 1890-ті рр. – 1914/1917». Суперечність між обома точками зору, за словами В. Мандзяка, полягає в тому, що за Я. Грицаком період національного відродження закінчується з початком Першої світової війни, «коли нація сформувалася лише в Галичині», а за В. Сарбеєм – в 1917 р., «коли розпочалася національно-демократична революція».[334]
А ось точка зору ще одного авторитета, який констатував, наприклад, і такі абсолютно очевидні обставини: у XIX ст. українці жили «під владою», цитуємо, «двох «східних автократій». Колись піддані Польщі, вони тепер стали підданими Росії та Австрії. Цей переважно селянський народ, звичайно ж, мав украй низький рівень національної свідомості, аж поки в середині сторіччя не впали кайдани кріпацтва. Традиційно відомі як русини або рутенці, вони стали тепер переймати назву українців, бо то була реакція на хибний і образливий ярлик «малоросів», вигаданий для них царатом. (Українець – це просто політично свідомий рутенець.)… В Росії українці зіткнулися з режимом, що відмовлявся визнавати їхнє існування, вважаючи їх за регіональну російську меншину і нав’язуючи їм лиш одну релігійну конфесію – російське православ’я. В Австрії, де русини мали більшу культурну і політичну свободу, вони зберегли уніатську віру і дуже повільно переймали назву «українців». На зламі сторіч австрійські українці вже організували широкомасштабне шкільництво рідною мовою, проте зіткнулися з сильною польською громадою, яка мала чисельну перевагу в усій Галичині, зокрема і в Лемберзі».[335]
Отже, принаймні три авторитетних дослідники – незалежно один від одного – дійшли одного висновку: станом на 1917 р. однієї-єдиної української нації, одного-єдиного українського народу не існувало. Це було самоочевидною істиною для тих, кому довелося жити на початку століття. Ось лише два приклади. Сучасна україномовна газета, яка видається в США, констатує наступне. У матеріалі «На стежках українсько-американської дипломатії» вона інформує про місіонерську діяльність у США священика о. Петра Понятишина. Йому судилося стати одним з перших українських греко-католицьких священиків, які були направлені до Північної Америки для обслуговування духовних потреб галицьких заробітчан. «В 1910р. о. Понятишин, – пише газета, – будучи директором друкарні газети «Свобода», активно працює над тим, щоби емігранти при переписі населення, що проводився на той час в Америці, подавали себе як русини, а не за країною походження чи віросповідання… Він доказує, що через назву «Rutenian» американці відрізняють нашу народність від московської». «Цим аргументом ми вже переходимо поза межі українського громадянства», – писав о. Понятишин, завдяки зусиллям якого уряд Сполучених Штатів вніс до офіційних листів перепису населення графу «українець». Аж в 1930 році![336]
А що ж сама «Свобода» – найстарша україномовна газета в усьому світі? А ось що. В ювілейному номері, присвяченому 105-й річниці від дня виходу в світ, на її першій сторінці вміщено фотокопію того самого, першого її номера від 15 вересня 1903 р. Підзаголовок газети звучить так: «Часопись для руского народа въ Америцъ».[337]
Отже, єдиної для всіх т. зв. «етнічних українських земель» української нації – чи то модерної, чи то постмодерної, чи то домодерної або будь-якої іншої – не було, вона просто не встигла сформуватися. Відповідно не було сформульовано загальноприйнятних (бодай для більшості україномовних громадян двох імперій – Російської та Австро-Угорської) уявлень про шляхи свого розвитку. Без знання, без бачення та розуміння цих шляхів, без наявності загальновизнаного національного ідеалу, за відсутності визнаних загальнонаціональних духовних та інтелектуальних національних авторитетів неможливо визначити та імплементувати в політичну практику інструменти – політичні, економічні, соціальні абощо розвитку цього національного
