Прокрастинація - Джейн Б. Бурка
Тиск задля досягнення успіху може виходити далеко за межі сім’ї. Ріко, інтелігентний американець мексиканського походження, був першим випускником коледжу зі своєї невеличкої фермерської общини в Каліфорнії. Під час магістратури всі мешканці містечка з гордістю слідкували за його успіхами в навчанні. Коли Ріко приїздив додому на канікули, то відчував, що багато людей очікують, що він представлятиме не лише їхню общину, а й усіх американців мексиканського походження. Ріко вважав їхню похвалу за честь, але також за відповідальність — і не був певен, що здатен її виправдати. Він роками прокрастинував, пишучи докторську дисертацію, бо вважав її не досить хорошою.
А от коли тиск передається у вашій сім’ї, всі зосереджуються швидше на тому, що ви зробили, ніж на тому, ким ви є. Якщо ваша сім’я схвалює лише великі досягнення, то безпечніше прокрастинувати і не ризикувати, що не дотягнеш вершин після того, як зробив усе, що міг. Ви можете не розуміти, що більшість людей прийматимуть ваші нормальні людські обмеження більше, ніж ви звикли очікувати.
Тема сумніву
Коли у вашій сім’ї переважає тема сумніву, послання звучить так: «Ти не маєш того, що треба». Сумніви можуть звучати прямо: «Чим це ти так пишаєшся? Це лише бейсбольна гра» — або непрямо, через відсутність зацікавленості. Заохочення дитина може отримати лише тоді, коли робить речі, цікаві для батька чи матері, але так дитина не набуває впевненості у власних зацікавленнях. Батьки, хаотичне життя яких не є успішним, можуть передавати своїм дітям ідею, що не варто від власного життя чекати більшого. Коли ж батьки відчувають загрозу від успіхів дитини, вони можуть висловлювати критику, через яку дитина відчуває сумнів — не у своїх батьках, а в собі самій.
Діти можуть отримувати послання, що існують певні речі, які вони зробити не здатні. Може, вас порівнюють з успішним братом чи сестрою, маючи на увазі, що ви до них не дотягуєте. Старша в сім’ї дитина може обурюватися, коли молодша, яка справді є в чомусь кращою, хвалиться цим; тоді молодша дитина здається — втрачає впевненість, прокрастинує, обмежує свої досягнення. Або ж ви можете отримувати послання, що через вашу стать деякі речі вам недоступні («дівчатка не знають математики»), тож ви просто перестаєте навіть намагатися.
Діти, на яких сильно впливають ці послання із сумнівом, схильні їм вірити й діяти відповідно, відмовляючись від нових випробувань і від усього, що схоже на перевірку, — чи то подача в бейсболі, чи домашня робота. Їхня автоматична реакція — відчувати страх і думати: «Я не можу це зробити». Навіть якщо вони візьмуть ініціативу на себе, то можуть здатися, коли стикнуться з найменшими труднощами, які підкріплюють їхні давні сумніви.
Інший спосіб, яким прокрастинатори реагують на свої родини, які породжують сумніви, — це протест, коли дитина займає позицію: «Я їм покажу, як сильно вони помиляються!» Вони тягнуться з усіх сил з наміром досягти успіху попри будь-які сумніви, але цей намір може завести їх просто в пастку перфекціонізму, котрий, як ми вже побачили, може призвести до прокрастинації.
Незалежно від того, чи ви відступили, чи зайняли позицію непокори, якщо ви засумнівалися у самому собі, то перед першою ж перешкодою ви можете опустити руки. Прокрастинація здається безпечним розвитком подій, тому що захищає вас від перевірки істинності того, що може бути жахливою правдою; саме цього ви боїтеся і тому не робите нічого.
Прокрастинатори з сімей, де постійно висловлювали сумнів, схильні припускати, що будь-яка поразка — і велика, і мала — означає, що всі ці сумніви правдиві. Та вони випускають з уваги те, що наявність і однієї невдачі, і двох, і навіть ста у цьому питанні, не робить людину назавжди поганою, невартою любові чи нездатною виконати це завдання.
Тема контролю
Тема контролю проявляється у намаганнях взяти під контроль життя дитини та керувати ним. Батько чи мати можуть вирішувати за дитину — що робити, що одягати, як чинити, з ким дружити — і давати дитині «поради», які вона має виконувати без жодних застережень. Батьки часто не усвідомлюють, що вони контролюють дитину, а натомість думають, що захищають її чи користуються своєю мудрістю для захисту дитини від помилок. Деякі батьки вважають, що мають право на контроль. Вони встановлюють правила, віддають накази і чітко заявляють про усі «мусиш». Ти мусиш завжди з’їдати все, що лежить на тарілці, подобається це тобі чи ні. Ти мусиш хотіти щотижня їздити до бабусі і дідуся. Кожна дитина мусить навчитися грати на фортепіано. У дитини під навалою нескінченних порад розвивається відчуття, що вона не має права на власну особистість. Інколи контроль буває жорстким. Батько чи мати можуть вибухати гнівом, і хоча цей гнів майже не стосується дій дитини, а радше є наслідком сьогоднішнього настрою батьків, дитина все одно його вбирає. Словесні чи фізичні вираження гніву підривають упевненість дитини в самій собі та в інших людях. Оскільки світ — небезпечне місце, бунтувати прямо надто ризиковано, а прокрастинація — це спосіб бунтувати без зайвого шуму.
Коли правила змінюють залежно від настрою або коли винагороди і покарання роздають непослідовно, у дитини виникає думка, що батьки можуть змінювати правила, коли заманеться. Надто налякана, щоб протестувати прямо, і заплутана непослідовністю, дитина може сповільнюватися — й робити справи по дому чи домашні завдання поволі, як равлик, і скептично ставитися до твердження, що послідовна робота дає стійкі результати.
Коли вашим життям весь час керує хтось інший, ви можете знайти полегшення у прокрастинації. Відкладаючи на потім та відмовляючись від справ, ви можете розізлити вимогливого батька чи матір, які постійно вас контролюють, і спробувати послабити їхню владу над вами. Хоча в довгостроковій перспективі прокрастинація може й не піти вам на користь, але цей пасивний опір — це відносно безпечний спосіб нанести зворотний удар тоді, коли відкритий бунт надто небезпечний. Прокрастинація може навіть допомогти вам зберегти якесь відчуття незалежності, що значно важливіше від оцінок чи похвали. Іноді прокрастинація — це стратегія фізичного виживання.
Тема прив’язаності
Сім’ї, в яких ніхто нікого нікуди не відпускає, не дають змоги молодим створити власне життя, а натомість розвивають залежність і прив’язку за допомогою зобов’язань. Батьки стають для своїх дітей не просто джерелом підтримки й заохочення, а рятівним тросом, який вважається необхідним для виживання дитини, —
