Споконвічна земля - Володимир Броніславович Бєлінський
Отака незаперечна істина.
Велике Галицько–Волинське князівство у 1315–1357 роках, перебуваючи в союзі з Литвою, жорстко протистояло Золотій Орді на сході, не дозволяючи їй поширювати свої володіння далі річок Бугу і Синюхи. Хоча прикордонному улусу Золотої Орди, напираючи на Київське удільне князівство, вдалося просунутися на півночі до Білої Церкви та річки Росі.
Далі свої поселення вони розширити не зуміли.
VI. Подільська земля
Уже говорилось про надзвичайно великий вплив Подільської землі на долю України. Під Подільською землею автор має на увазі територію та людей в широкому розумінні слова — від сучасних Хмельницького — Вінниці — Черкас до Дунаю — Одеси —Херсона, тобто Поділля XIV–XV століть. Майже все те Поділля наприкінці другої половини XIII століття опинилося в руках онука хана Бувала — Ногая. Слід розуміти, що й населення Улусу Ногая на 1300 рік значно зросло в порівнянні з 1260 роком. Дослідимо цей беззаперечний факт.
Отож, у 1242 році, за російським професором М. Г. Сафаргалієвим та іншими, брат хана Батия — Бувал (Мовал) отримав в особисте володіння землі від Дону до Дніпра. Разом із ханом Бувалом на ті землі прийшли чотири (4) тюркських роди (ілі), які й стали господарями тих земель. Опосередковано можна вважати, що на тих землях з’явилося додатково 60–70 тисяч населення. Звичайно, залишилися на своїй землі мешкати вцілілі автохтони, яких хан Батий, за свідченням Вільгельма де Рубрука, зобов’язав перевозити через ріки усіх, хто рухатиметься дорогами. То були: ханські посли, торгові люди, представники інших держав, воєнні люди тощо. Будемо вважати, що й місцевих мешканців було десь 60–70 тисяч осіб. Разом — 130–140 тисяч.
Пам’ятаємо: одним із завдань хана Бувала було розширення земель улусу на півночі і заході. Такі завдання стояли перед кожним ханом улусу. Ми про це говорили у праці «Москва Ординська». Тому немає нічого дивного у намаганнях прикордонних тисячників Улусу Бувала, спочатку Куремси (Коренци), а потім — Бурондая, прихопити частину землі (з людьми) у свого сусіда — Великого Галицько–Волинського князя. Достеменно встановлено, що Галицько–Волинське князівство до складу Золотої Орди не входило і данини їй не платило. Інакше навіщо б Золота Орда прагнула приєднати свої ж землі до себе? Нонсенс!
Літопис Руський повідомляє, що з другої спроби, у 1255 році, місцевий староста міста Бакоти Милій, добровільно погодився стати васалом Золотої Орди. Так Пониззя з 1255 року потрапило у підпорядкування Золотої Орди. І хоча Пониззя всі ті золотоординські роки (1255–1362) управлялося своїми виборними отаманами і старостами, однак земля і люди, беззаперечно, служили Золотій Орді.
Звернімо увагу: така сама спроба тисяцького Куремси того ж таки року приєднати до Золотої Орди (Улусу Бувала) Болохівську землю і Крем’янець закінчилася повним крахом.
У 1260 році, за Літописом Руським, «прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсиних [татар]» [18, с. 420].
Ми уже досліджували це питання. Тому можемо констатувати: у 1260 році Золота Орда посунула свій західний кордон до річок Південний Буг — Синюха. Землі між Дніпром і Південним Бугом посів «[воєвода] Бурондай», скоріше, представник роду нового хана Золотої Орди — Берке. Треба думати, що на той час не стало хана Бувала (Мовала), чим скористався золотоординський хан і призначив свого тимчасового баскака на посаду керівника південно–західного улусу. Бо інакше «воєвода» Бурондай не міг привести на землі чужих ілів своїх військових людей та посісти «місця Куремсиних [татар]».
За рахунок приєднання Пониззя чисельність Улусу Бувала зросла на 80–100 тисяч людей. Та, як пам’ятаємо, «воєвода» Бурондай привів у межиріччя Дніпра і Південного Бугу біля 30 тисяч людей. Тому на 1260 рік чисельність людей Улусу Бувала майже подвоїлася і досягла 250–270 тисяч.
Але з 1262 року розпочалася війна між ханом Берке та Хулагу–ханом за володіння Кавказом. Тож, без сумніву, улус Бувала відправив на ту війну не менше двох туменів, тобто не менше 20 тисяч війська. Оскільки війна тяглася до самої смерті хана Берке, і кожен улус був зобов’язаний поновлювати втрати, то можемо сміливо вважати, що втрати улусу склали до 1266 року (смерть хана Берке) не менше 20 тисяч людей. Йдеться про втрати на війні.
Треба думати, що саме на тій війні загинув і «воєвода Бурондай», бо з 1262 року Літопис Руський його не згадує.
До влади Улусу Бувала, скоріше із 1265 року, прийшов онук хана — Ногай, бо його батько Татар був страчений Хулагу–ханом ще десь у 1260–1261 роках. Хан Татар у 1255 році був направлений ще з двома царевичами Золотої Орди на допомогу Хулагу для завоювання земель Ірану, Іраку тощо. Разом з ними кожен улус Золотої Орди відправив по два чоловіки з десятка (разом із їхніми сім’ями) для наповнення володінь Хулагу–хана населенням, а то було не менше 50–70 тисяч людей Улусу Бувала. Хоча ті люди були покриті за рахунок приросту населення за період 1242–1255 років.
Звичайно, ми маємо лишень приблизний підрахунок населення Улусу Бувала. Та ми й не ставили перед собою завдання точного підрахунку. Нашим завданням було показати зростання кількості населення Улусу Бувала. Не забуваймо, що з 1255 року долю тих людей ділили й наші предки Понизької землі, а з 1242 року—мешканці — русичі півдня сучасної України, які не зуміли відійти до Великого Галицько–Волинського князівства, або до іншої лісової частини сучасної України.
Однак стрімкий приріст населення Улусу Бувала весь той час урівноважувався його втратами: то переселенням 50–70 тисяч людей за Каспій у 1255–1256 роках, то втратами на війні 1262–1266 років. А слов’янське населення Пониззя освоювало, переважно, свою землю, бо було хліборобської культури. Ось чому ніякого подальшого захоплення, чи освоєння нових земель сучасної України з боку Золотої Орди (Улусу Бувала) у 1242–1266 роках, окрім раніше вказаних, історія не зафіксувала. До раніше вказаних належать — підпорядкування у 1255 році Золотій Орді (Улусові Бувала) — Пониззя та приєднання у 1259–1260 роках ордою «воєводи Бурондая» межиріччя Дніпро — Південний Буг — Синюха.
Дещо на краще змінилася картина для Золотої Орди в кінці 1270–х років, коли золотоординський хан
