Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський

Нарешті третя неправда полягає в тому, що вже від літа 1917 р. національно-соціалістичне керівництво самозваної УЦР свідомо обрало шлях на проголошення державної незалежності на теренах дев’яти губерній Південно-Захід-ного краю Російської імперії/Республіки. Як показали всі події літа-осені 1917 р., ціна питання – державна зрада, і спровокована в тому числі їхніми діями громадянська війна – їх обходила. Ціль виправдовувала і ціну, і засоби її досягнення. «З теоретичної точки зору, – констатує ще один сучасний дослідник, – цей шлях (тобто на нелегітимне та незаконне проголошення незалежності. – Д.Я.) виглядає більш логічним, ніж попередній (тобто легітимний та законний шлях вирішення питання уповноваженими на це представниками всіх громадян Російської Республіки. —Д.Я.)…. український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»[292]. Дискутувати з цим твердженням неможливо – так само як неможливо замовчати або, тим більше, забути істерику голови УЦР, який post factum дізнався і про сепаратний мир з Німеччиною, і про вимушене після цього підписання акта проголошення незалежності УНР, незалежності, обпертої на багнети військової потуги, з якою громадяни Росії, у т. ч. українці (малороси, русини, «хохли») та взагалі всі піддані Імперії, проливали кров упродовж попередніх 40 місяців. Ну а на що і ким був втрачений час, чи змушений був неіснуючий в природі «український політичний провід», чи зробив усе, що він зробив чи то від великого розуму, чи то від розвиненого національного почуття – це вже питання до охочих знати правду.

А для цього треба мати дещицю часу, олівець і натхнення перечитати чотири томи фундаментального академічного видання – два – документів і матеріалів доби УЦР 1917—1918 рр., два – доби Директорії УНР доби 1918—1920 рр. Власне, робити цього, може, й непотрібно. Ґрунтовна в більшості своїх суджень О.М. Любовець – незалежно від інших дослідників – головну причину ганебної для її провідників і кривавої для народу авантюри українських національних соціалістів з організації «української державності» сформулювала так: «з розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів». Отут усе правда – хіба що «єдиного українського національного фронту» ніколи не було і бути не могло – уся робота О. Любовець, правду кажучи, саме це і доводить. Ось доказ: «На той момент (у даному контексті – на 1917 р., але це справедливо і для 1918-го, і для 1919-го, і для 1920-го, і для всіх наступних років – аж до 2008 р. – Д.Я.) українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій».[293]

Деякі відповіді на природне запитання «чому так сталося?» можна знайти, зокрема, в дослідженні В. Масненка. Серед основних – недостатній інтелектуальний потенціал руху. Досить пригадати, що на початку ХХ століття існувала лише одна (!) кафедра української історії (у Львівському університеті, та і була вона відкрита лише після 1910 р.) та єдиний центр академічних українських гуманітарних студій – Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) – у тому таки Львові. Відсутність умов для українознавчих студій, наукових шкіл та конкуренції поміж ними мала наслідком те, що на відміну від основних європейських спільнот, які переходили від позитивістських до модерністських концепцій, «українська» міцно застрягла в тенетах попередньої інтелектуальної доби – «хронологічно українська державницька школа виникла як одна з найпізніших в Європі».[294]

Друга системна причина – фактична відсутність конструктивного діалогу українських інтелектуалів з колегами з інших національних спільнот, насамперед російської, польської та єврейської.

Третя обставина, на яку прямо вказує В. Масненко, – «запізнілий» порівняно з іншими європейськими спільнотами процес національної самоідентифікації «українців», теоретичного обґрунтування природності та закономірності свого окремішного – порівняно з іншими національними громадами – національного статусу та політичних наслідків, які з такого обґрунтування випливають. Зокрема, процес самоусвідомлення українською історіографією себе як «цілком самодостатньої, відмінної від інших наукових структур – російської, польської, російської чи німецької історичної наук» розпочався хіба наприкінці 80-х рр. XIX ст.

«Доробком національної української історичної науки стало утворення модерної концепції української історії, – вказує В. Масненко, – провідна роль у становленні якої належить М. Грушевському та його школі».[295]

Як показують сучасні дослідження, ключову практичну роль в українському національно-культурному відродженні відіграли не стільки М. Грушевський та його «школа», які зосередилися на розробці теоретичних проблем, скільки Українська греко-католицька церква та її предстоятель Митрополит Андрей Шептицький. Я. Білас констатує очевидне: східний обряд відмежовував її вірних від польської спільноти, Берестейська Унія (1596) послаблювала російські впливи, активна просвітницька та видавнича діяльність сприяла розвитку та утвердженню національної культурної, релігійної ідентичності народу. «Клерикально-консервативна» державотворча концепція Митрополита Андрея брала за основу самовизначення для українського народу етнографічну ознаку, саме на її підставі у 1918 р. він чітко задекларував позицію соборництва українських земель[296]. Ця концепція, якій судилося згодом відіграти найважливішу роль не тільки в подіях 1917—1920 рр., – вона не втратила своєї актуальності і на початку III тисячоліття, – зіграла разом з тим і парадоксальну роль «у процесі становлення модерної української нації», в якому, за вдалим виразом В. Масненка, «реально співіснували міфологічні та раціоналістичні складники».

На нашу думку, спроба імплементації «етнографічної ознаки» в політичну українську теорію та практику мала кінець кінцем катастрофічні наслідки. Причина – у надзвичайно строкатому національному складі населення т. зв. «етнографічних земель», особливо в містах. Саме заміна «демократичного» принципу державотворення на «національний», саме запровадження останнього в реальну політику, особливо в часи надзвичайно контраверсійного дискурсу Першої світової, стали основним руйнівним «доробком» УЦР!

Ось що відзначає в цьому контексті В. Масненко: «реальний історичний процес включення аграрної складової у сучасне творення української нації був доволі непослідовним і мав дискретний характер. Свою належність до нової національної спільноти (тобто до «українства». – Д.Я.) селянство визначало через можливість захисту своїх соціально-економічних та станових інтересів. Інші аграрні верстви помітного впливу на українське націотворення не справили». При цьому не можна ані на хвилину випустити з поля зору такі обставини, як «суттєву розбіжність у регіональному вимірі – Наддніпрянська та Наддністрянська Україна дають доволі відмінну картину національного розвитку» та «зосередження основних інтелектуальних сил у Галичині, там же маємо найбільший рівень національного усвідомлення». Але ключову роль у процесах «національного українського державотворення» відіграло,