Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський

«Україна» – Почвірний союз

Єдину надію на створення в майбутньому самостійної національної держави українським політикам давала співпраця з головними супротивниками Великобританії та Франції – Австро-Угорщиною та Німеччиною. Від початку Першої світової війни до 1917 р. «німецька політика щодо українського руху визначалася загальною стратегією “революціонізації та інсургенції”» і полягала в підтримці «національно-визвольних рухів» у країнах Антанти та в їх колоніях. Саме в рамках зазначеної стратегії цим рухам і надавалася організаційна та фінансова допомога. «Створення незалежної української держави потрапило в контекст німецької урядової програми післявоєнного устрою Європи», саме тому «відносини з Німеччиною відігравали важливу роль у спробах реалізації права (неіснуючого ані з точки зору тогочасного міжнародного права, ані з точки зору російського або австро-угорського законодавства. – Д.Я.) українського народу на власну державу. Від характеру відносин з Німеччиною багато в чому залежала доля української держави у зазначений період».[275]

Оскільки така підтримка означала також підтримку галицьких русинів, це автоматично створювало для німецької дипломатії іманентно нерозв’язувану проблему, оскільки, по-перше, Австро-Угорщина була її основним союзником у війні. По-друге, іманентно нерозв’язуваною для українського руху стала «дилема зовнішньополітичної орієнтації – Відень чи Берлін»: галичани орієнтувалися на Відень, наддніпрянці – на Берлін. У 1917 р. «для уряду Німеччини українська незалежність стала запорукою стратегічного послаблення Росії (а також Антанти в цілому. – Д.Я.), для військового керівництва – засобом розв’язання економічних проблем»[276], але, що найважливіше, – замирення на одному з фронтів війни і вивільнення ресурсів для продовження військової боротьби на Заході.

Російська імперія – «український» рух

Росія – «москвофіли»

Позиція імперського Петербурга в «українському питанні» була самозрозумілою: «останнє для неї носило виключно адміністративно-територіальний характер, а його вирішення пов’язувалося з уніфікацією, асиміляцією українців та запровадженням російського устрою на завойованих у роки війни землях».[277]

Діаметрально протилежну позицію офіційний Петербург займав щодо «українського» руху на підавстрійських землях, який розглядався царською дипломатією як чинник, здатний послабити Австро-Угорщину. Так, наприклад, у серпні 1913 р. (за каденції міністра закордонних справ Росії С. Сазонова) річна сума асигнувань на підтримку діяльності галицьких москвофілів сягнула 200 тис. крб[278]. «Початок Першої світової війни дозволив російській владі оприлюднити територіальні претензії до Австро-Угорщини і розпочати широкомасштабне втілення ідеї приєднання Східної Галичини до складу Російської імперії»[279], на які, до слова, Романови не мали ніяких правових, династичних, історичних або будь-яких інших прав. 29 серпня 1914 р. – по захопленні російськими військами Східної Галичини – тут було започатковано Тимчасове військове генерал-губернаторство. Окупаційна влада негайно знищила існуючий адміністративний устрій, запровадила Львівську, Тернопільську, Чернівецьку та Перемишльську губернії, ввела нову грошову одиницю, зруйнувала мережу українських національних організацій, закрила всі українські навчальні заклади та періодичні видання, розпочала репресії проти українських, німецьких та єврейських громадських діячів та організацій. Було розроблено плани тотальної русифікації краю впродовж наступних 5 років, започатковано політику заміни греко-католицького духовенства православним (було ув’язнено та депортовано Митрополита Андрея, єпископів Й. Боцяна та Д. Яремка, 35 парохів; але за 10 місяців російського управління з 1873 священиків на російське православ’я перейшло хіба 86).

Після Брусиловського прориву на цих територіях було утворено «Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, захоплених по праву війни». «Намагаючись привернути на свій бік бідніші верстви селянства вони (російські чиновники. – Д.Я.) заявляли про перерозподіл земельних ресурсів за рахунок конфіскації маєтків польських поміщиків, які підтримували політику Австро-Угорщини та єврейської власності». Така політика суттєво ускладнила і без того непрості міжнаціональні стосунки в краї, який зазнав під час війни ще і нечуваних до того втрат: знищено 40% усього житлового та господарського масиву, 1,5 тис. промислових об’єктів; із серпня 1914 р. у Східній Галичині поширилися голод та епідемії; рятуючись від обставин, породжених військовими діями, на територію Російської імперії внаслідок різних обставин перейшло близько 100 тис. біженців.[280]

«Україна» – Польща

«Польща протягом свого історичного існування була життєво зацікавлена у позитивному вирішенні українського питання у власних національних інтересах». Як добре відомо, у польській політичній думці щодо української проблеми існували дві протилежні концепції – інкорпораційна та федералістська[281]. Перша стратегія, яку намагалися реалізувати націонал-демократи під проводом Р. Дмовського, передбачала поділ України між Польщею та Росією, що гарантувало безпечне існування Речі Посполитої, особливо перед зазіханнями з боку Німеччини. Фактично йшлося, на нашу думку, про відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., тобто про повернення до правового «легітимного» принципу, зруйнованого Росією, Австрією та Пруссією наприкінці XVIII ст. Друга стратегія, яку називають «концепцією Ю. Пілсудського», передбачала створення самостійної Української держави як буферної зони між Польщею та Росією.[282]

Дещо інші підходи застосовувалися польською стороною стосовно «західноукраїнських» земель, тобто стосовно Галичини. «Польські провідники категорично виступали проти поділу Галичини на польську та українську частини. Польська фракція австрійського парламенту виступала з різкою критикою урядового курсу» (тобто проти курсу австро-угорської влади на адміністративний поділ Галичини на Західну (польську) та Східну (русинську) частини. – Д.Я.). «Великодержавницька ідеологія владних структур Варшави, – стверджує І. Томюк, – передбачала відродження Другої Речі Посполитої в історичних кордонах («від моря до моря»)».[283]

Якщо в останньому реченні термін «великодержавницька» змінити на термін «правова», усе відразу стає на свої місця: поляки вимагали повернення до правового принципу, зґвалтованого Австро-Угорщиною, Росією та Пруссією у XVIII ст. При цьому «польська революційна публіцистика зверталася до українців з думкою, що Польща, Русь-Україна і Литва творять нероздільну цілість, що поляки і українці є «синами одної матері», і обіцяли українцям повну рівноправність у майбутній Польщі після московського і швабського ярма». Неправова, шовіністична, великодержавницька позиція українського політикуму – чи то наддніпрянського, чи то (частково) галицького розливу, – яка відкидала ідею «відбудування триєдиної історичної Польщі»[284], вимагала утворення «Великої України» у складі всіх «етнічних українських земель», та ще й не в правовий, а в революційний, явочним порядком, спосіб, нічого крім роздратування, відкритої ворожості та спротиву у сусідів, насамперед у Польщі, викликати не могла.

І не викликала. Власне, дослідження І. Томюк докладно малює логіку дій польської сторони, яку сучасні українські дослідники залишають за дужками своїх досліджень. Отож, поляки готувалися до перебрання влади у Східній Галичині. Вони домінували у галицькому земельному Сеймі, в органах місцевої влади, мали тут і добре організовану партійно-політичну, і парамілітарну мережі. Перебрати владу мала Ліквідаційна комісія, утворена 28 жовтня 1918 р. у Кракові. УНРада, натомість, знаючи про плани поляків, залишалася вірна ідеї конституційного реформування імперії Габсбургів. Навіть 31 жовтня К. Левицький, Л. Цегельський та інші