Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський
Підсумовуючи, констатуємо таке: селяни Наддніпрянщини були не стільки зацікавлені в тому, щоби бути українцями, скільки в «чорному» перерозподілі земельного фонду на свою користь. Якщо для реалізації цього проекту треба було визнати себе «українцями», вони готові були на такий крок; якщо треба було визнати себе «більшовиками», то і на це вони були згодні. Їх обходила будь-яка ідеологічна доктрина або будь-які політичні гасла – вони прагнули тільки позаправового, насильницького перерозподілу земельної власності, і поза цим їх нічого не цікавило. Поза цим вони ні над чим не замислювались і не бажали замислюватися.
Власне, саме це і не помітили ані голова Української Центральної Ради, ані інші діячі «національно-визвольного руху». «Урецепції М. Грушевського, – читаємо у В. Масненка, – селянство, з одного боку, було чинником, який детермінував сучасний історичний процес, а з іншого – мало вагомий націотворчий потенціал… В українському випадку, рівнозначно як і у багатьох інших, зокрема німецькому, не вдалося переорієнтувати науковий інтерес із проблем держави і політики на соціальні групи»[297] і, додамо від себе, на гуманітарні проблеми. Оскільки такої переорієнтації не відбулося, то політична складова українського «націотворчого» процесу була запрограмована на вирішення питання, яке за визначенням вирішити неможливо: а саме на творення національної держави, фундамент якої – нація – ще не сформувався.
Жахлива – з огляду на кількість людських жертв – історична спадщина України засвідчила: селянство як клас, як соціальна верства не може бути мобілізаційним ресурсом продуктивного, конструктивного, творчого, позитивного національного, державного творення та розвитку.
Власне, саме це і констатують сучасні науковці. У докторському дослідженні Г. Турченко, процитуємо ще раз, чітко зазначено: «більшість жителів великих міст регіону (так званого Півдня України. – Д.Я.) не підтримали політичну програму Центральної Ради. Соціокультурний розкол між містом і селом зберігся». І далі: «Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»[298]. У перекладі українською мовою це означає: лідери УЦР оголосили про намір створити національну державу народу, якого ще не існувало і який тільки вступив на шлях формування.
Чесні науковці все ж таки пишуть правду. Пишуть попри об’єктивно існуюче «держзамовлення» на створення величного та пишного образу Української Центральної Ради, як єдиного законного репрезентанта одностайної волі українського народу, який, мовляв, упродовж тисячоліть прагнув створити національну державу – а саме це стверджується в Акті проголошення державної незалежності України («враховуючи тисячолітню традицію державотворення…» і далі за текстом). Наприклад, як встановила Т. Бевз, демократія і українська державність зразка 1917 р. – поняття нетотожні. В її кандидатському дослідженні, цитуємо, «…значна увага приділена заходам Центральної Ради по створенню єдиного демократичного уряду. Автор робить висновок, що, концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»[299]. Приписавши собі (без посилання) тезу більш ніж п’ятнадцятирічної давнини автора даної розвідки[300], Т. Бевз «робить висновок, що початок війни з Радою Народних Комісарів, також участь у мирних переговорах штовхнули керівників Української Народної Республіки до акту, вимушеного обставинами, але не зумовленого власне національно-визвольним рухом, – до проголошення самостійності України», дослідниця формулює свій висновок: після IVУніверсалу Українська Держава стала «незалежною, самостійною і отримала ще одну ознаку державності – суверенітет»[301]. Говорячи звичайною мовою, незалежність, самостійність та суверенність УНР, проголошені через декілька днів після незаконного підписання від її імені зрадницького сепаратного нелегітимного Берестейського миру, були їй самій небажані і непотрібні. Незалежно від попередньої дослідниці до аналогічного висновку дійшла й інша: «відкинути автономно-федеративну політику та перейти на ґрунт самостійності лідерів Центральної Ради змусила участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському».[302]
Якщо уникати евфемізмів, то слід звернути увагу на те, що у цих мирових переговорах з країнами Почвірного союзу брала участь не Україна – юридично її не існувало, а «делегація УЦР», яку сама УЦР ні на які переговори не уповноважувала. Річ у тім, що остання в 1917 р. сесія УЦР відбулася 29 жовтня – 2 листопада і ніяких рішень щодо участі/неучасті у мирних переговорах з Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх фронтовими спільниками не ухвалювала. А якби й ухвалила, то з точки зору як міжнародного, так і російського права таке рішення ніякого правового значення для союзників Росії – Великобританії, Франції та Сполучених Штатів – не мало б. Питання укладання миру та оголошення війни, як було відомо з давніх-давен усім, крім провідників «Національно-визвольних змагань українського народу/Української революції», є питанням верховної влади тієї чи іншої країни. А цією владою УЦР ніколи не була і бути не могла хоча б тому, що незалежність держави, вищою владою якої вона себе називала, у незаконний та неправовий спосіб було оголошено вже після того, як її «представники» підписали мирову угоду від імені «незалежної» УНР!
Але на такі дрібниці, як і на інші обставини часу і місця, «лідери єдиного українського національного фронту» уваги не звертали. «Підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені». Зокрема, «незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслено нами. – Д.Я. Тогочасне міжнародне право не знало поняття «етнічна територія», так само як і поняття «етнічна територія України», так само як і поняття «Україна») у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель. Таким чином, можна констатувати, що непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами».[303]
Як добре відомо, партійні програми всіх, за єдиним винятком (йдеться про партію самостійників-соціалістів), українських націонал-соціалістичних партій висували як програмне положення про автономний статус України у складі федеративної Російської держави. Саме це і стояло на заваді вимушено проголошеної самостійності. Цитуємо спеціаліста: «для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично – федералістичні погляди національного проводу».[304]
Як на нашу думку, на заваді божевільним «державницьким» ідеям лідерів українських національних соціалістів – про це свідчить, принаймні, якщо не «компаративний аналіз визвольної боротьби», то порівняльний аналіз дисертаційних досліджень, – стояло
