Степовий пірат - Станіслав Лубєнський
Влітку в них знову майже повністю відбирають жалюгідний урожай, щоб відправити його у великі промислові центри. На землеробській південній Україні починається страшний голод. Старе прислів’я: «Неврожай від Бога, голод від людей», — справджується й цього разу. Нині багато істориків вважають, що лихо було викликане навмисно, аби придушити опір бунтівного села. Голодні селяни не мають сил боротися. Більшовики вчаться нового, дієвого методу здійснення тиску. Голод 1921 року — це зловісна прелюдія до Голодомору 1932-1933 років.
Із багатьох місць лунають голоси невдоволення політикою більшовиків. До непокірних усюди ставляться однаково жорстоко.
Військовий порт у Кронштадті, штаб Балтійського флоту, 28 лютого 1921 року. Команда броненосця «Петро-павловск», який стоїть на рейді, вимагає вільних таємних виборів до рад, свободи об’єднань, слова і преси. Крім того, вони хочуть свободи розпоряджатися землею для селян і звільнення політичних в’язнів. Наступного дня шістнадцять тисяч городян, що зібрались на мітинг, приймають цю резолюцію одноголосно. Проти голосують голова Всеросійського центрального виконавчого комітету Михайло Калінін, присланий сюди, щоб виправити ситуацію, і комісар Балтійського флоту Микола Кузьмін. Назавтра, у зв’язку з повторюваною інформацією про підготовку більшовиками штурму, в місті скликають Тимчасову революційну раду. Її очолює матрос Степан Петриченко.
3 березня більшовики поширюють по радіо чутки, що за бунтом моряків стоять «білогвардійці» та «французька контррозвідка». Кронштадт опиняється в ізоляції. Більшовики бояться, щоб бунтівними настроями не заразився розташований неподалік Петроград. Усіх підо-зрюваних у симпатіях до бунтівників, а також родини особового складу кронштадтської фортеці ув’язнено.
7 березня Троцький видає наказ про штурм. Частинами, що рухаються на Кронштадт через скуту кригою Ботнічну затоку, командує Тухачевський. Попри те, що червоноармійці вдягнуті в білі маскувальні халати, штурм відбито. Кронштадт не отримує з материка ні допомоги, ні навіть сигналів про підтримку, на яку дуже розраховує. І мешканці міста, і солдати Червоної армії дезінформовані й постійно бомбардовані пропагандою. Більшовики обстрілюють острів і в результаті масованої атаки врешті займають Кронштадт 16 березня. Частині моряків вдається втекти по крижинах на територію Фінляндії. Членів Ради, що залишились у порту, розстрілюють. Багатьох полонених висилають у табори на далеку Північ.
9
У березні ЧК арештовує Трохима Вдовиченка, що одужує після недавнього поранення. Головнокомандувач Махна намагався вкоротити собі віку, щоб не потрапити до рук більшовиків, але постріл у голову виявився не смертельним. Коли Вдовиченко приходить до тями у шпиталі в Олександрівську, більшовики підсувають йому на підпис документ. Це самокритика і заклик до махновців про припинення боротьби. Багато партизан за подібні декларації купили собі життя. «Я тричі зрікся Махна й Махновщини, і вас, товариші, прошу теж зректися такого зрадника соціальної революції і переслідувати його настільки, наскільки у вас є можливість», — так закінчується лист із самокритикою ад’ютанта Батька Олексія Чубенка. Проте Вдовиченко відмовляється, і невдов-зі його розстрілюють.
У середині березня тяжко поранений був сам Махно. Ледве він настільки оговтався, щоб самостійно сідати в сідло після того, як улітку куля розтрощила йому коліно, і знову зазнав поранення: куля прошила стегно й вийшла через живіт. Упродовж кількох тижнів Батько лежить на тачанці, не спроможний навіть сісти, абсолютно залежний від своїх людей. Наприкінці травня в боях на Полтавщині гине зарубаний більшовицькими шаблями Феодосій Щусь, одна з найяскравіших постатей руху й права рука Махна. 8 червня важко поранений у бою з червоними Василь Куриленко намагається втекти від переслідування. Більшовики знаходять спочатку вбитого коня командира, а за кількадесят метрів і його самого. Куриленка добивають.
Сказати, що взимку на зламі 1920 й 1921 року махновщина втрачає силу, — це замало. Махновщина поступово знекровлюється. Більшовики, не даючи партизанам хвилини перепочинку, наступають на п’яти ослабленій Повстанській армії. Дії комуністів нагадують найпримітивніший спосіб полювання. Цей метод, названий наполегливим полюванням, використовувала ще первісна людина. Його сутність у тому, щоб загнати дичину до смерті. Жертва мусить упасти від виснаження. Більшовицькі загони завдяки безперервному тиску (з рапортів випливає, що бої відбувалися щодня) ламають махновців психологічно. Навіть найбільш віддані й витривалі, що досі не залишили Батька, мусять ставити собі запитання: як довго можна втікати? Чи є ще взагалі за що боротись?
Остання відчайдушна спроба підняти повстання — це рейд на Дон наприкінці липня. Але махновці всюди натрапляють на голод і розчарування. У штабі зіштовхуються два уявлення про майбутнє. Махно хоче пробиватись до Галичини, щоб підтримати український рух за незалежність. Проте переважає концепція, згідно з якою слід знову укласти союз із більшовиками й підтримати повстання Кемаля-Паші в Туреччині. За таке рішення виступає зокрема й Білаш. Своєю чергою серед солдат найбільшу підтримку має третя, не озвучена можливість: скористатися більшовицькою амністією і повернутись додому. Так уже вчинили тридцять махновських командирів і дві тисячі чотириста сорок три рядові солдати.
10
На початку серпня Махно втретє тяжко поранений, і великі плани відкладаються на потім. Приймається рішення про тимчасовий від’їзд Батька й поранених командирів закордон. Вони повинні підлікуватись, набратися сил, а тоді повернутись і вирішити, що буде далі з махновщиною. На світанку 16 серпня загін із близько ста вершників переходить оповитий ранішньою імлою Дніпро й рушає на захід. Вони успішно прориваються крізь 7-у дивізію, яка намагається заступити їм дорогу. 22 серпня Махно зазнає поранення в шию, нижче потилиці. Куля проходить навиліт, розриваючи праву щоку. Згадкою про поранення буде великий шрам, який видно на пізніших фотографіях Батька. 28 серпня загін дістається румунського кордону на Дністрі, неподалік села Кам’янка. Махновці роззброюють радянських прикордонників і в наймілкішому місці кіньми переправляються через річку. «Попливли ми — я на своїй Галочці, Нестор — на Діані», — згадувала Галина Кузьменко. На румунському березі сімдесят вісім махновців потрапляють під арешт.
VIII