Степовий пірат - Станіслав Лубєнський

в цих краях загони практично зникли. Місцеве населення ставиться до «хлопців» із недовірою, місцеві антирадянські отамани також тримаються на відстані. За роки громадянської війни на Правобережжі зростає рівень національної свідомості. Тутешні селяни симпатизують рухові за незалежність, а отже, російськомовного Махна і його повстанців, що марять візією вільних рад, приймають холодно й без розуміння.

«Уже місяць ми ганялися за Махном, а суттєвих результатів не досягли. Мене охоплювало роздратування. Впродовж десяти днів війська фронту розгромили багатотисячну регулярну армію Вранґеля з потужним озброєнням, а тут ті ж частини не можуть упоратися з якоюсь бандитською шайкою. Нам було соромно дивитись один одному в очі, я насилу підходив до апарата, коли викликав командувач», — писав колишній царський унтер-офіцер, а тепер командир 1-ї кінної армії Семен Будьонний. Справді, ця безпорадність мусила бути для більшовиків джерелом фрустрації, але траплялися серед них і ті, хто вмів оцінити махновців. Комбриг червоних казаків Ілля Дубінський писав про них із визнанням: «Це був міцний противник, відважний і підступний». У своїх спогадах він досить послідовно називав загони Батька «армією», хоча за більшовицькою термінологією вони були «бандами».

7

На початку січня, прориваючись крізь скупчення більшовицьких частин, махновці досягають величезного, хоч і цілком випадкового успіху. Рейд Олексія Марченка натикається на великий кавалерійський підрозділ, попереду якого група вершників під червоним прапором. Зав’язується розмова. Махновський командир представляє свій підрозділ як частину 8-ї дивізії червоних казаків. Виявляється, що його співрозмовник — це легендарний комдив Олександр Пархоменко, герой боїв за Орел, один із найпопулярніших більшовицьких командирів. Він якраз висунувся вперед на чолі своєї 14-ї дивізії. З ним начальник штабу Дмитро Мурзін, а також командувач групи військ 1-ї кінної армії Олександр Боґенґард, воєнком Дмитро Сушкін і кілька інших. Марченко не втрачає голови. Швидко окинувши оком кавалерію, що наближається, він миттєво прорахував, чи встигнуть ще махновці втекти, й віддав команду. В одну мить група більшовицьких офіцерів, зокрема і все керівництво 14-ї дивізії, гине порубане шаблями. Загін Марченка блискавично розвертає коней і зникає в степу.

Однак Повстанська армія все рідше має приводи для радості. Махновці повертаються на лівобережжя з дуже поріділими шерегами. Їм бракує боєприпасів, повстанці виснажені. Штаб армії закликає дотримуватись «революційної, братерської та розумної» дисципліни. Батько, коли лише може, намагається уникати боїв. Більшовики кидають тепер на нього винятково великі сили. В боях можна більше втратити, ніж здобути. Одним із популярних партизанських методів стає вдавання з себе підрозділів Червоної армії. Махновці старанно зберігають усі відібрані у більшовиків документи, перепустки, папери та зняті з убитих мундири. В разі чого натягають на древко трофейні червоні прапори.

Несамовиту історію, що описує махновські фортелі, наводить один із більшовицьких командирів. У січні 1921 року, під час чергового полювання, махновці потрапили в оточення. Останній шлях до втечі їм відрізала залізнична колія, якою курсував бронепотяг. Батькові не зраджує фантазія і він відправляє до командира потяга якогось язикатого повстанця з трофейними перепустками й посвідченнями. Посланець бездоганно впорався з завданням. Командир і бригада бронепотяга приймають його за солдата Червоної армії, дивізію якого переслідують махновці. Сили супротивника занадто великі, аби чинити йому дієвий опір, пояснює посланець, тому він просить від імені свого командира про вогневу підтримку. Червоний бронепотяг засипає дезорієнтованих більшовиків градом снарядів, а махновці непомітно переходять через колію.

8

Сподіваючись підняти селян на боротьбу, махновці заглиб-люються далеко на північ, аж до Курської губернії. На них чекає розчарування. Відгук слабкий, сили ворога завзяті, а до того ж сильний мороз жене їх назад на південь. Повстанська армія все ще налічує близько трьох-чотирьох тисяч вояків, але нових рекрутів немає. Від листопада, від початку боїв із червоними, Батько використовує напрочуд гуманну, але самовбивчу стратегію.

Махновці розстрілюють винятково взятих у полон командирів і комісарів. Рядових солдат — невинних, як вірять повстанці, збаламучених селян — відпускають на волю. Невелика частина полонених підсилює загони Повстанської армії, решта повертається до більшовиків і невдовзі знову опиняється на фронті. Махновці чинять по-лицарськи, але самі прирікають себе на поразку. Неможливо перемогти відновлювані, добре озброєні й насамперед набагато чисельніші загони. Більшовики не мають такої романтичної візії війни і без застережень розстрілюють усіх схоплених махновців.

Але є ще серйозніші проблеми. Махновці поступово втрачають зв’язок із реальністю. На початку березня штаб приймає рішення про поділ Повстанської армії на менші, мобільніші підрозділи. Вони мають нищити органи більшовицької влади й постачання, а також вести агітаційну діяльність. Махновці все ще вірять, що легенда Батька здатна підняти на боротьбу українських селян. Останні три роки зробили з них твердих, непоступливих солдат, які забули, що таке звичайне життя й щоденна праця. Махновці перестають відчувати настрої села. Вони не розуміють потреби стабілізації й туги за миром. Чому селяни зі щораз меншим ентузіазмом дають їм прихисток, годують і змінюють коней? Чому до Батька вже не приходять добровольці? Махновці не бачать, що українське село відмовляється від позбавленої шансів на успіх боротьби.

Гасла махновців вичерпали себе, їхній час просто минув. Український селянин, якого безперервно кидало по фрон-тах — спочатку світової війни, потім громадянської — хоче нарешті відпочити. А махновці наче забулись у боротьбі. Навесні 1921 року багато хто з них, певно, вважає, що село зрадило спільну справу. Воно відкинуло прекрасну мрію про справедливий світ, який усім дає згідно з потребами, дозволило більшовикам залякати себе. Махновці дивляться на селян як військові на цивільних. Зі зверхністю, може навіть зневагою. Страх перед посиленням репресій вони вважають за легкодухість. Адже на їхніх знаменах майорить: «Жити вільно або померти».

З плином часу це нерозуміння й зверхність перероджуються в агресію. Втративши терпіння, махновці намагаються силою отримати від селян їжу, коней чи нічліг. Вони залякують і експлуатують їх не менше за більшовиків. Із захисників вони перетворюються на переслідувачів. Доходить до братовбивчих боїв. Деякі господарі навіть кличуть більшовиків, аби ті прогнали непроханих гостей. Олександр Тарановський, колишній начальник штабу Повстанської армії в Криму, гине, спалений селянами на багатті. Таку жахливу смерть треба собі заслужити.

Є ще один чинник, який призводить до того, що навесні 1921 року село відвертається від Батька. Голод. Усе починається восени 1920 року, коли