Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Однак, простежимо за ланцюжком подій.

В березні 1991 М. С. Ґорбачов проводить свій всенародний референдум, де більшість (хоч і не така вже переважаюча) висловлюється за оновлений Союз. Пригадаємо, як ще Сталін мудро зауважив, що на совєцьких таємних виборах перемагає не той, хто голосує, а той, хто підраховує голоси. А тому й прийматимемо надалі всі дані їх виборів на схід від Перемишлю, не сушачи собі голови, яким шляхом вони отримані – голосуванням чи підрахунком; оскільки до правди – все одно не докопатися.

На відповідь установлюється «парад сувєрєнітєтов». Заявляє 12.06 про свою незалежність (а, це від кого ж, власне?) Росія, а відповіддю на це було, схоже, оте серпневе ҐКЧП. Ініціював його на відповідь Б. Єльціну, правдоподібно, М. С. Ґорбачов, але сам залишився ніби на узбіччі. Доручив він цю справу купі нікчем, які діяли мляво та все й провалили.

У відповідь на ҐКЧП українська комуністична Верховна Рада 24 серпня приймає Декларацію незалежності, де Україна об’являється нейтральною та позаблоковою державою. А така передбачливість може свідчити й про чужу московську підказку. Бо оте єдине, що могло би забезпечити справжню незалежність України – було би її евентуальне приєднання до НАТО, а воно виключалося позаблоковим статусом, отже… Ніхто більше, не виключаючи Росії, про позаблоковий статус і не подумав, а тут – ба, яка передбачливість…

А до того цей же позаблоковий статус не заважив подарувати Росії Сєвастополь під військову базу. А значить – перетворити його на звалище смертельно небезпечного сміття, як отой їх Мурманск.

Та й той, хто знає українських комуністів хоч трохи, повинен розуміти, що без московської санкції – вони і рота розкрити не насмілилися би: кого вже кого, а націонал-комуністів серед них не було і навіть бути не могло.

«Распад» був довершений офіційно і формально з’їздом трьох голів новоутворених підчас «парада сувєрєнітєтов» держав у Білій Вежі, що від імені Росії, України та Білорусі підписали відповідні угоди про ліквідацію СССР та установлення натомість якогось СНҐ (Союза Нєзавісімих Государств), – очевидного всім містка до чергової російської імперії.

А це стало й остаточним вирішенням у старій сварі поміж Б. Єльціним та М. Ґорбачовим 1987, коли Єльцін дозволив собі на Політбюро отой критичний виступ, а Ґорбачов запроторив його за це до якогось задупного будівельного міністерства. Не тільки миттєво знявши з голови МГК (Московський ґорком) КПСС, але й погорозивши: «Я тєбя в політіку – большє нє пущу!»

Тепер Єльцін сповна помстився йому за всі кривди, зграбно та спритно висмикнувши з-під самонадіяного Ґорбачова те краще, чого він був доробився в житті: крісло президента СССР. Бо ж по Біловезьких угодах той став просто ніхто. Отут і міг переконатися кожний, що то є оті комуністи – «люді особого склада», як казав ще «вєлікій Сталін»; розвалити враз отаке громаддя, аби тільки витягти крісло з-під конкурента! – це ж треба…

Втім, чи законним все це було? – як лічилося в СССР на той час аж 15 «рєспублік», а «ліквідували» його всього три? До того, й уславлені «Бєловєжскіє соглашєнія» вже не існують: їх не тільки не ратифікувала Російська Дума, а й навпаки – денонсувала, полишивши незалежність України та Білорусі у підвішеному стані. Зауважимо, однак, що напевно й такий виник було заздалегідь передбачено.

Запитуваний потім про СНҐ, співавтор Біловєзьких угод Леонід Кравчук підносив СНҐ не як місток до нової імперії, а як – бачите – «спосіб цивілізованого розлучення». Нагадати б йому, що саме на той час, коли відбувалося оте «розлучення» – СНҐ існував лише на папері; та не заважав прес-аташе Б. Єльціна Павлу Вощанову бовкати на початку 1992 про «возможность обмєна ядєрнимі ударамі мєжду Росієй і Україной». А цей твердо знав, що на Україні нема жодної ракети, яка не була би під московським контролем, та могла би бути спрямована на Росію.

Деякі спогади особистого характеру. Уважне співставлення різних ніби вторинних, але значущих подробиць історії – привело свого часу нас до гіпотези, що отой «распад СССР» – жодним там розпадом насправді не був. А був плановим наслідком далеко ідучої чергової змови проти народів, своєрідним театральним дійством, якщо хочете. Яке мало прикрити перегрупування сил перед створенням чергової наступної імперії. Та, ясна річ, ще більш аґресивної та антилюдської. Ці міркування були викладені в статті: О. Борґардт, «Змова», у львівський ґазеті «Нескорена нація» (квітень, 1994). Заснованій ще членом Гельсінської групи паном Іваном Кандибою. То була одна з нечисленних дійсно українських та патріотичних ґазет, та мені завжди буде приємно пригадувати часи співробітництва з нею.

* * *

Розглянемо коротко рушійні сили подій.

Державно-капіталістична совєцька економіка з її класом колективних власників – номенклатурою КПСС – виявилася збитковою, неспроможною конкурувати з приватно-капіталістичною, що й продемонструвала поразка у гонитві озброєнь. До того ж і колективним власником – номенклатурі – колективна власність порядно набридла; хотілося чогось свого, кровного: як у всіх людей.

Але Совєцький Союз – пригадаємо, як «родіна всєх трудящіхся» десятками років очолював уславлене (та ним же й створене) «протівостояніє двух сістєм». Яких? – ну, це всі знають: звірячої системи капіталізму, побудованої на нелюдській «експлуатаціі чєловєка», та совєцького соціалізму – вільного від будь-якої експлуатації: де всі отримують свої – «по труду».

І от після всього цього «родіна всєх трудящіхся» має перейти до нелюдського експлуататорського капіталізму? – немислимо! Отже, вже саме з цієї причини СССР мав припинити своє існування, принаймні – формально.

Те, що при цьому буде втрачена Прибалтика, народи якої так і полишилися нескореними, попри депортації, русифікацію та демографічну аґресію, – не лічилося. Таку дрібноту завжди можна повернути військовою аґресією, що – до речі, вже не одного разу й робилося.

До цього додавався ще один вагомий арґумент на користь формальної ліквідації Третьої Російської імперії – астрономічні борги. Вони на той час тільки офіційно становили десь більше 100 млрд. доларів США, але – чи це було все? Щоправда, всі борги та зобов’язання приймала на себе Росія, але – всі розуміють, спадкоємець – то не боржник. Та й весь наступний хід подій показав слушність вихідних міркувань. Суму було реструктуровано, мало не вдесятеро, та й те навряд чи колись буде сплачено.

Совєцький Союз був єдиною в своєму роді країною, що півстоліття жила на західні подачки, вкладаючи величезні накопичені капіталістами гроші в політичну деструкцію світу, а з ним – і всього капіталістичного суспільства. Та відповідно себе поводив. На це свого часу звернув увагу