Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Ніхто й ніколи не пояснив нам при цьому (ще б пак!), що всі ці благодійництва, від освіти та по оті помешкання, за якими стояли в черзі десятки років – то все було за гроші тих же трудящих, недоплачені їм за їх труд, або зідрані через різні «взноси» та «займи». Бо інших джерел у держави не буває.

Леґенда про патерналістську державу була ще однією брудною московською брехнею, але продовжує жити й досі, як переважна більшість совєцького. Але, уже в двох різних іпостасях. Активно працюючи в обох на статус кво: на «маємо те, що маємо».

Бо її активно використовують сьогодні комуністи, що вимагають повернення до отого їх «свєтлого прошлого». Використовують у позитивному аспекті – давайте, мовляв, нам владу – і ми все вам повернемо: все вам знову буде, й безкоштовно.

З неґативним відтінком експлуатують її й нові, після 1991, можновладці України. Коли знову й знову підвищують плату за комунальні послуги (які в міру цього стають усе гірші), а люди, яким за їх труд як і раніше – платять у кілька разів менше від прожиткового мінімуму – починають протестувати. Дивись, мовляв, які вередливі – звикли, що за совєтів усе їм було безплатне.

А часом і дорікають українцям, що безініціативні, не можуть і не хочуть жити самопас, ще й сплачуючи за це податки: не підприємливі.

Але й такі розмови є брудним наклепом, бо давно вже десятки тисяч українців, мало не з самого обретіння отієї нашої совєцької незалежності – батракують по країнах Європи, успішно конкуруючи з іншими представниками Третього світу, та заскарбивши своєму народові репутацію людей чесних, сумлінних та працьовитих.

* * *

Коли десь, хтось та колись наважиться назвати совєцький режим злочинним і терористичним (а чогось такого не схвалюють і в дотеперішній незалежній Україні), то мають на увазі як правило голодомори та політичні репресії. Але ж, то було ще далеко не все: великий терор, на очах у цілого байдужого світу. А був же ще його попередним та основа – дрібний терор, універсальний та повсякденний. З якого все й починалося.

Кожен совєцький шереговий громадянин, задіяний в якомусь колективі совєцького суспільства (чи то в класі школи, на студентському курсі, цеху, бригаді тощо) – мав виконувати ще якесь певне «общєствєнноє поручєніє», навіть безпартійним. Чи то збирати внески в якусь там неіснуючу орґанізацію, МОПР (Международная орґанизация помощи революции), чи то Осоавіахім, чи то когось там орґанізовувати (комсорґ, профорґ).

Доповнювалося все це обов’язком з’являтися на «лєнінскіє субботнікі» (такі вже доводилося навідувати й у незалежній Україні!), або й на «празднічниє дємонстраціі».

Не слід гадати, що всі ці доручення були серйозними по самій суті справи, та від них щось там залежало. Просто це був ще один засіб отого малого але масового терору, духовного як фізичного, за допомогою якого совєцьким людям не давали голови підняти, а поготів – не дай Боже – подумати. А головним було те, що все це розглядалося як «дєло політічєскоє» («нє хочєт виполнять общєствєнноє поручєніє!»), та нехтування цими фіктивними громадськими обов’язками – могло й не на добре закінчитись. Бо саме та безпосередньо від цих повсякденних і всезагальних дрібниць – брав свій початок і отой, великий терор.

Бо все це формувало політичну репутацію людини, а така була основою та підставою її існування взагалі. Не з’явитися без поважних причин на «дємонстрацію» – то вже було щось…

Ці «поручєнія» (що виходили від низів компартійної влади) бували різними, та збирати якісь там внески – то був найнижчий щабель. Можна було й керувати якимось офіційно дозволеним гуртком, або ж «випускать стєнґазету». Яка мала призначення створити в певному колективі ілюзію «гласності», так би мовити. До таких доручень можна було ставитися по-різному, але – в певних межах. Як не надто їх занедбувати, так і не перегинати палки: «нє висовиваться». Останнє могло бути чи не з найгірших, а особливо зловісним та небезпечним могло стати те, що переходило можливості розуміння середнього низового партійного мурла.

В цій справі можна пригадати два приклади подібного, особисто знайомі авторові.

В роки навчання в університеті, а це було ще 1938, на курсі підібралася купка здібних студентів, що випускали так званий «БОКС» («Боєвой орґан комсомольской сатиры»), в короткий час довівши звичайну стінну ґазету до високого професійного рівня (літературно й художньо), та тим і привернувши увагу парткому. Бо, висовуватися знизу в совєцькому суспільстві – нічого не могло і не мало. Все, що потрібно було висунути – висувалося підконтрольно й тільки зверху, а значить – мало бути й заздалегідь приреченим, як таке. Нам хутко надали «куратора» від парткому, викладача історії КПСС, який пильно продивлявся усі матеріали, відкидаючи все хоч мінімально цікаве, не ординарне. Вся історія неочікуваного злету та поновного падіння БОКСа – не зайняла й двох семестрів.

Десятками років потім, уже викладачем університету та маючи з молодих років досвід ґазетної праці, довелося взятися за випуск багатотиражки «ЗБНК» («За більшовицькі наукові кадри»). Назва – цікаво – була мало не стандартною, бо потім випадково натрапив на таку ж назву ще десь. Ми приклали всіх зусиль, аби попри суворість часу зробити ґазету цікавою та корисною, віддаючи першість підняттю загальної культури студентства. Це відразу мало свої наслідки; ґазета вже не залежувалася та тираж прийшлося подвоїти.

Але, чаша терпіння КПСС переповнилася мабуть тоді, коли до університету почали поступати запити громадян з міста: чи не можна оту «ЗБНК» – передплатити? Нас утрьох тоді викликали до парткому, щиро подякували за вірну службу, та… дали інші «общєствєнниє поручєнія», що ж тут поробиш…

* * *

Разом із «распадом СССР» пішла в небуття й семидесятирічна леґенда про «построєніє соціалізма» в одній окремій країні. Але навіть «развітой соціалізм» епохи Брєжнєва був усього тільки підготовкою до «построєнія полного коммунізма». Де – тільки подумати! – від кожного вимагалося всього лише «по способностям», а вже за це йому обіцялося «по потрєбностям», тобто – скільки подужає, так би мовити. Над побудовою цього працювало з покоління до покоління десь двісті мільйонів людей у самому СССР, та ще десятки мільйонів поза ним: у тому «соціалістічєском лаґерє».

Попри те, що оте набудоване було насправді державним капіталізмом з найбільшою у світі нормою експлуатації – з часів Лєніна про це якось промовчувалося. А він твердив – нагадаємо:

Государственный монопольный капитализм – есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы,