Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

19 серпня — Спаса. Населення святить яблука і груші. 1-ша сотня Чорного полку вислана в роз'їзд на м. Підгайці, звідки її ворог двічі вибивав, але Контратаками сотня поверталась. О 7-й вечора згідно з наказом штабу армії дивізія вирушила на м. Галич. Ніч темна, переходи робити трудно.

О 10-й годині вечора дивізія стала в Галичі. Тут одержали наказ затриматися. Стали на майдані. Козаки розклали багаття і грілися, бо ніч холодна. З обозу привезли два пуди сала, яке одразу поділили між сотнями.

Увесь час шляхом проходили обози польської армії. Козаки, які перший раз бачили польське військо, весь час жартували з нього, щоб не тікали до "лису"…

У польському обозі повно гусей, курей і свиней. Видно, що все це не купувалось. Козачата за своїм звичаєм почали полювати на все, що погано лежало на польських возах. Тільки і чути "пся крев" та сміх козаків, коли вдалося щось потягнути. Цілу ніч простояли на майдані біля вогнищ. Тільки вранці квартир'єри розвели сотні на спочинок у м. Галичі.

Ранок 20 серпня кидався чудовий. Козаки майже не спали, бо піхота розпочала бій, який було дуже добре видно, і всі приглядалися з цікавістю.

О 10-й ранку прийшов наказ сідлати і вирушати на збірне місце. Дивізія ішла на Ходорів, щоб допомогти Полякам. Командира дивізії не було, він поїхав до штабу армії. Дивізію провадив полковник Триліський. Чорний полк ішов в авангарді. Дорогою часто траплялися польські відділи по 20–30 люду, які при нашому наближенні підносили руки вгору і піддавалися, вважаючи нас за большевиків. Від них забирали зброю і пускали на чотири вітри…

У тому часі сильний відділ Кінної армії Будьонного прорвався на тили Польської армії в районі Ходорова. В дорозі зустріли ми роз'їзд ворожої кінноти числом у 50–60 шабель, який майже весь їхав на селянських підводах, маючи коні в поводах. Зловили з півдесятка цих оригінальних кіннотників. З їхніх слів довідалися, що належать до кінної дивізії "Червоного козацтва". Червона дивізія сама себе підставила під удари української кінноти, бо два полки ворожої дивізії стояли на лівому березі Дністра, а два — на правому. Коні у них помучені, ледве ходять… Два полки, що на одному боці з нашою кіннотою, мали до 500 шабель.

Запропонував я командирові дивізії атакувати ворожу кінноту, бо все говорило про удачу. Полковник Триліський спочатку погодився, але, пройшовши кілька кілометрів, як видно під впливом свого штабу, втратив дух і почав відговорюватись, що невідомо, чи полонені Москалі кажуть правду. Тоді я попросив дозволу ударити одним своїм полком, бо марно було чекати кращого моменту, але Триліський і в цьому відмовив.

Уся дивізія стала на спочинок під лісом, майже біля самої залізниці, куди невдовзі під'їхав й український панцерний потяг "Кармелюк". Поговоривши з командиром панцерки, який погоджувався підтримати кінноту, я знову почав намовляти командира дивізії, який замість відповіді зібрав нараду. Командири полків висловилися проти атаки, назвавши цей проект божевільним. Мене прорвало: я назвав їх боягузами, дісталося і штабові дивізії, сформованому здебільшого з тих, хто був з армії Денікіна.

["Майже до вечора вагався полковник Триліський і, так не набравшись відваги, наказав повертати назад… Між іншим, цей полковник за Світової війни вважався одним з найхоробріших старшин. Мимоволі дехто жалкував, що немає полковника Омеляновича-Павленка", — таку думку висловив Борис Монкевич].

Таким чином, дивізія, не виконавши завдання, мусіла вертатися. Майже всю ніч провели у зворотній дорозі і тільки на ранок дійшли до містечка Більшівці, що за 5 кілометрів від Галича. Спочивши, дивізія вирушила до Галича, де дістала наказ розташуватись у с. Комарів. Чорний полк — на варті та в роз'їздах.

22 серпня мусів я виїхати до обозу 2-го порядку, щоб приборкати свої немуштрові частини, які з жиру бісилися ["які допускалися грабунків", — уточнив Борис Монкевич].

На південь від Галича цілий день чути було стрілянину — як рушничну, так і кулеметну. Вранці 23 серпня дивізія отримала наказ відходити в напрямі Станіславова. Виявилося, що большевики знову прорвали фронт польських військ біля Маріямполя. Через це весь фронт мусів відступати. До сотень, що були в роз'їздах, вислано зв'язкових з наказом повертатись і йти дорогою на Станіславів.

24 серпня в 11-й годині ранку полк Чорних прийшов до с. Ямниця, де й розташувався. Почався дощ, і зробилося страшне болото. Козаки засумували — в кожного поставало питання, як довго і куди відступатимемо. Ходили чутки, що наше командування вело переговори з Румунами, щоб у найгіршому випадку відступити на їхню територію. Але це нікого не радувало, бо більшість старих Чорних запорожців ще в 1919 році при переході Запорозького корпусу через Бесарабію спробували, чим пахне ця країна, і кожен волів "куди завгодно, щоб тільки не до Циганів".

Пізно ввечері прибули сотні з убезпечення. Наслідки мого перебування В таборі були очевидні — більше як 50 козаків повернулися до сотень.

У цей час 3-й кінний полк [Михайла] Фролова розбив ґуральню у Станіславові, як видно, і Чорні їм помагали, бо ще в дорозі зустрів двох п'яних козаків, що на списові везли поміж кіньми відро спирту до полку. Наказав Я цей спирт вилити їм за комір (Петро Дяченко побив козаків шаблею майже до півсмерті, стверджував Борис Монкевич. -Ред.).

Вночі не обійшлось без тривоги. ["Кулеметники, перепившись, почали стріляти з кулемета. Вартовий старшина наказав грати тривогу, і тут виявилося, що майже ціла дивізія п'яна", — з'ясував причину тривоги Борис Монкевич].

24 серпня весь день простояли в Ямниці. Дощ нарешті перестав, день зробився ясний та соняшний. На фронті незначна стрілянина.

В цей день Українська армія закінчує обсаду Дністра від румунського Кордону до міста Єзуполя і далі по р. Бистриці через Станіславів до Надвірної. Армія ніби замкнула себе у трикутнику, маючи тільки територіальний звязок із Румунією.

25 серпня о годині 10-й ранку дивізія рушила через Станіславів на Тисменицю, де і розташувалася. В місті стояли частини Київської дивізії.

26 серпня до полку приєдналися табори 1-го і 2-го порядку. Разом з ними прибули і сурмачі, яких я вирішив тримати при полку, але не було для них коней. Я наказав забрати коней у всіх "таборитів" — і вже за годину сурмачі вправлялись на конях.

В Українській армії тільки Чорний полк мав своїх сурмачів, майже всі вони — фахівці ще з російської армії.

Бої на р. Дністер

О 3-й годині [Окрема кінна] дивізія вирушила на м.