Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

З кількома козаками я переплив Стрипу й порозумівся з командиром Запорозької бригади, який не хотів вірити, що це свої, бо ще менше години тому відбивав наступ червоної кінноти.

Роз'їзд полку, пущений за ворожою кіннотою, доповів, що ворог пішов на с. Базар. А в Базарі — командарм і табори дивізії. їм загрожував полон.

Командир дивізії зібрав командирів полків і запитав ради. Всі погоджувалися, що треба рятувати, але нікому не хотілося гнати поморених коней, а треба було зробити кілометрів 50–60. Запропонував я відібрати з кожного полку по 20 козаків на кращих конях і одному з командирів полків вести цей відділ на відсіч. Жоден із командирів полків не хотів їхати, довелося їхати мені як ініціаторові цієї пропозиції. Пересів на свіжого коня, яких щонайменше два водили в поводах мої ординарці (бо втоми я не знав — аби тільки кінь свіжий), і на чолі відділу із 60 шабель при 5 легких кулеметах рушив доганяти большевиків.

Не доходячи до Базара, зустріли ворожий роз'їзд, що панічно втік, але двох ми піймали. Від них довідалися, що ні обоз, ні командарм у полон не потрапили.

У Базарі наших уже не було. Селяни сказали, що тут билися наші пластуни з ворожою піхотою і пластуни взяли полонених та кулемет.

Довідавшись про напрямок, в якому рушили командарм і наші табори, збірна сотня поспішила навздогін.

Перейшовши вночі р. Стрипу, сотня заночувала в полі, пустивши коні пастись у конюшину. Тут зі мною сталася пригода. Ліг, як і всі козаки, на купі висушеної конюшини і заснув сном праведника. Перед світанком наробив я крику, який, мабуть, чути було на пару кілометрів. Збіглися козаки, аби рятувати свого командира. Зброю тримали напоготові. Виявилося, що під час сну миша мені залізла за пазуху і бігала по грудях, шукаючи виходу. Зброя була не потрібна. Козаки жартували, що нарешті командир Чорних хоч чогось боїться…

Перед світанком варта хотіла затримати якийсь роз'їзд, але він, давши кілька стрілів, утік. По тривозі всі посідлали коней і пришикувались до бою. Висланий патруль доповів, що підходить кіннота силою до 100 шабель. Сотні їй рушила назустріч. Коні відпочили, а козаки як перемиті — у всіх свербіли руки… Але побитися не вдалося, новий звіт патруля: це не ворог, а командарм з конвоєм. Перше його запитання було:

— А ви чого тут?

Був приємно здивований, коли почув, що сотня ходила йому на допомогу.

Подякувавши всім нам, командарм рушив далі.

Сотня пішла до свого табору, який мав стояти в с. Сороках.

Табори розташувались, і я відпустив козаків до їхніх сотенних возів, аби погодували коней і самі щось під'їли та о 12-й були готові до подальшого Маршу. Наші табори відзначились, бо взяли кулемет на тачанці з добрими ніш. ми і трьох Москалів.

4 серпня. На фронті спокій. Спека страшенна.

Другого дня по обіді почалася рушнична перестрілка. Ворог зайняв старі окопи по той бік річки Стрипи і обстрілював місто з кулеметів, а по деякому часі й гармат. Увечері стрілянина стихла. Привезли з обозу хліб, консерви II інші продукти. Все це вперше отримано з польського постачання.

6 серпня о 3-й годині ранку почався наступ ворога на всьому фронті. Кулеметна та рушнична стрілянина залунала в повітрі. Спочатку туман не давав бачити ворога, але за деякий час він зник, і почали свою працю з обох боків гармати. Наша піхота перейшла в контратаку — й ворог почав відходити на Трибухівці.

Увечері [Окрема] кінна дивізія рушила по шляху на с. Олешу. Опівночі підійшли до с. Ковалівка, що за 3 км від Монастириськи, де і розташувались. У сторожовій охороні — Чорний полк.

Три дні простояли спокійно, і тільки 9 серпня виникла тривога. Вся дивізія вирушила на східній бік Ковалівки. Простоявши зо три години, повернулася. Виявилося, що ворог натиснув на Запорозьку дивізію, але та власними силами ліквідувала прорив.

11 серпня Чорний полк перейшов у с. Бариш. На фронті — незначна гарматна стрілянина. Постій був дуже поганий, бо село спалене за Світової війни, люди живуть у землянках. Фуражу і хліба за жодні гроші дістати не можна. Люди й коні голодні. Командир дивізії виїхав до штабу армії, залишивши мене заступником.

Дня 12 серпня пізно ввечері вся дивізія перейшла до с. Ковалівки, де й розташувалася.

14 серпня на фронті спокій. Весь Чорний полк на навчанні в кінному ладі. У штабі полку засідає комісія під моїм головуванням — маємо перевірити дійсні ранги старшин.

Наступного дня стало відомо про приїзд Головного отамана Петлюри. Опівдні вся дивізія вишикувалася на майдані. Петлюра приїхав машиною. Був задоволений виглядом козаків і, подякувавши за службу, казав відпустити полки.

16 серпня о 5-й годині дивізію підняли по тривозі. За кілька хвилин Чорний полк галопував на місце збірки.

Вночі ворог непомітно перейшов р. Стрипу й атакував с. Олешу, де стояв штаб 1-ї Запорозької бригади. Штаб і 1-й курінь вирвалися тільки з душами. Підоспів Мазепинський курінь і атакував червону кінноту. Нерішучість заступника командира дивізії [Павла] Триліського дала можливість ворожій кінноті спокійно перейти Стрипу і з'єднатися зі своєю піхотою. Переслідувати ворога пішла 3-тя сотня, а полк повернувся в Ковалівку. Знову треба було сідлати, бо мали приїхати командарм і якісь румунські офіцери…

Розпочався військовий парад, проходження полків… До 18 серпня наша піхота в безупинних боях, а дивізія парадує…

Відступ до Дністра

У той час Кінна армія Будьонного, тиснучи війська Південного польського фронту, просувається на Львів, а 16 серпня, форсуючи Західний Буг між Камінкою (нині м. Кам'янка-Бузька. — Ред.) і Буськом, з'являється в околицях Львова. Значні відділи цієї кінноти 18-го і 19 серпня форсують Дністер і переривають залізничні лінії Львів — Стрий — Станіславів, таким чином нищать зв'язок Української армії із 6-ю польською армією. В таких обставинах, маючи у глибокому запіллі ворожу кінноту, Українська армія в ніч з 18-го на 19 серпня починає відступ з лінії Стрипи за Дністер. Зв'язок з польською армією налагоджується з допомогою літаків.

18 серпня о 9-й вечора Чорний полк одержав наказ вирушити на с. Товстобаби (тепер с. Високе. — Ред.). Шлях ішов лісом. Темно як у могилі. Дорога неможлива. Скрізь рови, річки з попсутими мостами, а до того ще й болото. Тільки і чути команду: "Під ноги!", але все одно щохвилини хтось обривався і разом з конем падав у воду, а точніше, в болото.

Переїхавши річку Золоту Липу, дивізія стала на двогодинний відпочинок