Великі міфи імперії - Омелян Нестайко
Питання впливу алкоголю на організм росіян досліджують такі вчені, як професори В.Моисеев та О.Іткес, доцент П.Огурцов з Російського Університету Дружби Народів.
На цьому не закінчуються клопоти російських істориків з такою капосною наукою, як генетика. Найближчим часом знайомство з нею обіцяє їм катастрофічні наслідки для одного з найважливіших імперських міфів — міфу про своє походження. Маємо деякі попередні дані, виходячи з яких можемо передбачити дальший розвиток подій.
Ось що сказала професор Інституту молекулярної генетики Російської Академії наук С.Лімборська, котра брала участь у науковій конференції «Походження людини» у відомому генетичному центрі США: «На жаль, наша країна одна з найменш вивчених. Самі знаєте, яке фінансове становище російських інститутів. Тим не менше, нам пощастило внести вклад у світову науку… Наприклад, недавно встановлено, що із незрозумілих поки що причин російське населення півдня і півночі відрізняється за своїми антропологічними параметрами. При цьому це не генетичний внесок татарського і фіно-угорського етносів. До вивчення цього феномену зараз приступаємо спільно з істориками, лінгвістами, археологами…»
Дуже бурхливо розвивається нова наука — етногеноміка. Досліджуючи гени сучасних людей, вона дає змогу побачити, як в часі формувалися популяції, а навіть виявити події, котрі не знайшли відображення в історичних документах. Іноді відкриваються несподівані моменти. Наприклад, вияснилося, що британці і баски мають спільні корені. Або виявилося, що в одній із областей Болівії генофонд населення по чоловічій лінії частково іспанський, що цілком природно, адже іспанці завоювали Південну Америку, і частково сефардський, що несподівано. Це «внесок» євреїв, котрі населяли Південну Європу і перебралися разом з іспанцями в район сьогоднішньої Болівії. [139] Таким чином, досягнення генетики дадуть можливість вияснити багато суперечливих проблем про походження народів, котре (походження) часто використовується пануючими націями у вигідний для них спосіб. Згадаймо хоча би твердження польських шовіністів, що населення Волині — православні поляки! І це мало місце не так давно, перед 1939 роком. Повне отверезіння наступило аж після трагічних подій 1943–1944 років.
Генетика — наука в повному розумінні цього слова, і дослідження ведуться науковими методами у лабораторіях. Ні майстерне викривлення фактів, ні відважна брехня російських істориків у живі очі завдяки результатам генетики уже не спрацюють.
18Цікавими є етнокультурні українсько-російські стосунки на побутовому рівні: як народи спілкувалися між собою, наскільки ці стосунки були дружніми тощо, тобто різні сторони міжетнічного співжиття. Необхідно відразу внести корективи до літературного вислову «російсько-українські». Сусідні етноси іменували себе прізвиськами, і якщо бути точним, то треба писати «кацапсько-хохлацькі». Але етика писаного слова не дозволяє в наші часи писати так, як говорив і думав народ. Виявляється, що сусідні народи між собою майже не спілкувалися, не проявляли жодного зацікавлення один одним. Тому у взаємних оцінках були нерідко однотипні і несправедливі. Це засвідчує перероблений С.Руданським народний анекдот про кацапа і його дитину, де «звів кацап християнина, зарізати хоче». Семилітний синок «кацапа» не може дочекатися, коли батько заточить ножа і позбавить життя свою жертву:
Да полна уж тачить, батька!..
Будет с нево, будет…
Режь же, батька!
То-то любо,
Как трепаться будет. [140]
Співомовки С.Руданського, складені на основі народних анекдотів, широко відомі в Україні. У них наш народний характер: насмішливо-добродушний до чужих і своїх. Перед нашими очима проходить ціла галерея представників різних національностей, які жили в тогочасній Україні: мазур (поляк), єврей, циган. Усі потрапляють включно з українцями у смішні ситуації, але в жодному випадку це не принижує їх людської гідності. А тут така зневага до «кацапа»!
Він — абсолютно чужа людина, що «звів християнина», тобто сам не християнин.
Емігрант Валентин Сім'янцев ось так пише про українсько-російське пограниччя: «І протягом століть, принаймні до революції, не було випадку, щоб хтось взяв собі за жінку з тих осель або наша дівчина вийшла заміж до них. Були на Харківщині оселі, де тільки річка ділила українців від москалів, але ні подруж, ні кумівства не було поміж сусідами». [141] Можна, звичайно, не довіряти емігрантові, який у свій час воював з москалями. Тому звернемося до суджень Володимира Жаботинського, відомого сіоністського лідера: «Є на цій межі села (українсько-російське пограниччя, Харківська і Воронезька області. — Авт.), де на одному березі річки живуть «хохли», а на другому — «кацапи». Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожна сторона говорить по-своєму, одягається по-своєму, зберігає окремий свій звичай: цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння». [142]
Ці погляди Жаботинського знайшли підтвердження у праці Л.Н.Чіжікової, котра очолювала в 1966 році загін комплексної експедиції Інституту етнографії Академії Наук СРСР з етнографічного обстеження українців і росіян у східних районах України. Обстежувалися Путивльський, Велико-Писаревський, частково Охтирський райони Сумської області і Чугуєвський район Харківської області, де протягом століть жили поруч українці і росіяни, не змішуючись. Більш інтенсивне «зближення» розпочалося у роки совєтської влади. В минулому ці народи жили відокремлено, дуже рідко доходило до змішаних шлюбів. Українці називали росіян кацапами або москалями, а росіяни, в свою чергу, українців — хохлами. Українська меншість, що потрапила під вплив російського населення, називала себе самокритично з відтінком самоосудження «перевертнями». Ця назва побутувала у старшого покоління до наших
