Великі міфи імперії - Омелян Нестайко
Вищі верстви населення, особливо їх ядро — «столбовые дворяне», були під впливом звичаїв і політичної культури Сараю. Від Петра І розпочинається нагальна зовнішня європеїзація дворян за допомогою варварських методів: насильно стрижуться бороди — символ московської правовірності, міняється одяг. При дворах з'являються перуки, короткі до колін штанята, панчохи і мешти зі срібними клямрами. Одяг, проте, не міняє суті: прислугу б'ють, як і били по зубах, залежно від настрою, а «мужиків» обкладають киями на конюшнях за найменшу провину. Підкреслено західний одяг асоціювався у людей низького стану із Заходом. Настав соціально-культурний розрив. Пізніше європеїзація у дворян пішла легко. Стало модно виїздити за кордон. Примітивна російська культура не витримувала конкуренції у зіткненні з західною. I уже на початку XX століття західна стала домінуючою (в зовнішніх проявах) серед дворян.
Починаючи з другої половини XIX століття, швидкими темпами розвивається промисловість. Розширюється мережа освітніх закладів різних рівнів. Росте кількість міського населення за рахунок села. Власники підприємств часто поселяли новоприбулих робітників у бараках, щоб таким способом вирішити житлове питання, а це призводило до ще більшого відчуження від міського населення. Погляди і ментальність селянського середовища, з якого вийшли новоспе-чені робітники, у цих умовах не зникали, а навпаки, поглиблювались. Процес інтенсивного поповнення міст і промислових селищ за рахунок «глубінкі» продовжується до початку першої світової війни.
Наші уявлення про російське суспільство доповнюються враженнями галичан, які до 1917 року вчилися у російській столиці. Саме їх, як живих свідків, можна було зустріти ще на початку 70-х років минулого століття. Перебувало їх там чимало, у тій Мецці москвофілів. Більшість боляче пережила втрату ілюзій стосовно Росії і москалів, побачивши їх під час розрухи в «натуральному» вигляді. Москвофільські ілюзії в одних розвіялися, в інших значно послабилися. Власне, ті галичани розповідали, що їм відразу впадало у вічі в Росії — різка відмінність у зовнішньому вигляді мешканців міста: інший фізичний тип, європейський або європеїзований одяг в одних і абсолютно інший у решти населення. Останні парадували у косоворотках, опущених поверх штанів, чоботах і кашкетах (фуражках), подібних до шоферських. На ринку (базарі) спостерігалася інша картина: сіра маса людей в лаптях, у високих не то шапках, не то капелюхах і свитах незрозумілого крою. Нічого спільного з гомінкими українськими ярмарками, жодних веселощів у людей, погляди непривітні.
Це були різні світи, а одяг лише вказував на глибокі цивіліза-ційні відмінності. Прийде час, і вони проявляться в формах, про яких не вичитаєш в Апокаліпсисі. До речі, вуличний пейзаж російських міст не пройшов повз увагу В.І.Лєніна, наштовхнувши його на цікаві висновки: «Є дві нації в кожній сучасній нації — скажемо ми всім націонал-соціалам. Є дві національні культури в кожній національній культурі». [151]
Вічноживий Ілліч мав рацію щодо Росії. Європейських націй це не стосується, про себе вони так не говорять. Цивілізаційні і соціально-культурні протиріччя між «націями» особливо яскраво проявилися після жовтневого перевороту 1917 року, й під час громадянської війни.
У російській революції сектантський марксизм, очолений добре організованою, малочисельною, але дисциплінованою більшовицькою партією, з'єднався з бунтом селянських мас проти європеїзації, проти нової цивілізації, що на них насувалася і сприймалася ними, як сатанинська.
Не можна стверджувати, що більшовики обдурили народ своїми гаслами «Земля — селянам, заводи — робітникам». Це обіцяли також інші партії. Більшовики з перших днів своєї боротьби за владу не приховували намірів і навіть методів задля досягнення своєї мети. Трудящим нав'язувалася роль суб'єкта історії, який перебуває під дією суспільних законів розвитку. Більшовики вважали, що найкраще розуміють ці закони, а тому мають право очолювати революційний рух. Проти тих, які могли б перешкодити здійсненню їхніх планів, більшовики мали чітко розроблену програму дій. Ось що стверджує один із керівників ЧК Лаціс: «Ми не провадимо війни проти окремих осіб, — писав він в «Красном терроре» 1 листопада 1918 року. — Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу і доказів того, що звинувачений діяв чином чи словом проти совєтської влади. Перше питання, яке ви повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, освіти чи професії. Ці питання і повинні визначити долю звинуваченого. У тому суть «Червоного терору». [152] Перед нами документ не із таємних архівів ЧК чи ГПУ, а текст, доведений до загального відома. Запитаймо себе, де тут класовий підхід до такої (вжиймо один із улюблених висловів Ілліча) архиважливої справи. Адже походження, яке стоїть на першому місці у питаннях визначення вини, не повинно служити причиною для позбавлення людини життя. Були збіднілі дворяни, і було їх не так мало, що заробляли на хліб насущний чесною працею, тобто не експлуатували нікого! А освіта і виховання, хіба є причиною до ліквідації? Шкода, що не додав Лаціс — «які носять пенсне і борідку клинцем». Люди — явно позначені печаттю західної скверни, а не класові вороги.
Відомий російський філософ Ніколай Бєрдяєв справедливо писав: «Кожен народ робить революцію з тим духовним багажем, який нагромадив у своєму минулому, він вносить у революцію свої гріхи і вади, а також свою здатність до пожертви й ентузіазму». [153]
Більшовизм не був вільним від маніхейського світогляду. Він носив його в собі і керувався в практичній діяльності його філософією, якщо можна назвати діяльністю різню людей. Як свідчення — згаданий вище більшовицько-маніхейський маніфест про їхні підходи (класовими і не пахне!) до визначення людей, які підлягають знищенню. Тому вважати після того, що більшовики обдурили російський народ, нема найменших підстав.
Більшовики відразу зорієнтувалися, що, крім властиво людських протиріч між багатими і бідними,
