Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Стиль цього твору був може й не надто вишуканий, як на Івана Багряного, але – досить виразний. Наведемо для ознайомлення його популярне визначення більшовизму:
Більшовизм – це і насильство над людиною, це і рабський труд, це і сваволя політичноі кліки, це і злидні, це і голод, це і війна.
Наче – все на місці, наче – нічого не забув наш великий письменник. Цей сміливий захід Івана Багряного врятував тоді життя, без перебільшення – багатьом сотням тисяч людей.
Його стиль життя – є гідний уваги сам по собі. Він був стало тяжко хворою людиною: винесені зі совіцьких таборів сухоти, цукровий діабет, серцева недостатність, але – він ніколи не дозволяв собі розслабитися. Будь-який виклик негайно мобілізував усі сили цієї мужньої людини, а вони – здавалося – не мали краю.
Судовий процес над переможеним урядом гітлерівської Німеччини відбувався в партійній столиці наці – Нюрнберзі, з 20.11.1945 по 1.10.1946 (403 засідання), та теж не уникнув уваги цього великого українського письменника, публіциста та політика. То був, без жодного перебільшення, – дивний, химерний процес. На ньому злочини тоталітарного гітлерівського режиму – судили не тільки демократії Заходу, що ніколи собі чогось подібного не дозволяли. Але до суддів проліз і режим набагато злочинніший від гітлерівського. Бо той, крім жидів на яких був остаточно схиблений, – убивав тих, хто проти нього боровся. А совєцький – убивав кого міг, аби за якимось приводом; а часто й без жодного приводу, так – тільки за підозрою. Хіба ж не різниця? А тому не випадково вже на той час сума його безвинних жертов – у кілька разів перевищувала гітлерівський врожай смерті. Поготів, він був і поплічником гітлеризму, що не тільки допоміг йому озброїтись по зуби, але й розв’язати Другу Світову війну. Але, вимовляти на процесі такі скандальні словосполучення, як «Саратовські полігони» або «пакт Молотова-Ріббентропа», – вважалося чимось вкрай непристойним, неприпустимим.
Недарма ж головний обвинувач (!) від СССР, ґенеральний прокурор Р. А. Руденко, знахабнів до того, що:
… указывал, что это первый случай, когда перед судом предстали преступники, завладевшие целым государством и сделавшие самое государство орудием своих чудовищных преступлений.
(А. Полторак, Нюрнбергский эпилог, Москва, 1983, с. 7)
Тобто, зверніть на це особливу увагу, шив Гітлеру та його банді саме те, що він та інші більшовицькі злочинці практикували вже з 1917, за 16 років перед приходом до влади в Німеччині Гітлера, – німецького фюрера, який насмілився порушити більшовицьку монополію на державний злочин. Та практикуватимуть і далеко після розправи з Гітлером.
Іван Багряний, здається – першим, висунув і відстоював і досі живу ідею Нюрнберга II, суду людства над злочинами російського більшовизму. Він вірив до самої смерті, що такий суд відбудеться, та подальше зволікання, нехтування цим є також є постійною зрадою його світлої пам’яті.
Багряного – революціонера, борця за свободу й незалежність України – все життя цікавив феномен Миколи Хвильового, якого він особисто знав на батьківщині. Це було явище переконаного українського комуніста, що зумів під «інтернаціональним» камуфляжем розгледіти імперіалістичну царистську політику більшовицької Москви та відкинути її геть. Бо ще у своїй незавершеній повісті «Вальдшнепи» – зазначив, що ота лєнінська партія «потихеньку та полегоньку перетворилася собі на звичайного “собєратєля зємлі русской”». У нас люблять повторювати, але якось по-російськи бездумно, оте славетне гасло М. Хвильового – «Геть від Москви!», забуваючи чи то навмисно опускаючи останню, важливішу частину речення – дуже точного гасла: «Геть від Москви – у бік психологічної Європи!» Отже, йшлося очевидно, не про саме політичне відділення від Москви, після визвольних змагань таке щось було би чистим баналом, який би правовірний комуніст цього не прорік. Йшлося про звільнення від кайданів російського мислення та російської культури; про повний вихід українського народу з чужого йому російського культурного ґетт: «у бік психологічної Європи!» – коротше та точніше – не сказати.
Не випадково так зацікавився М. Хвильовим і наш Дмитро Донцов, теж видатний борец проти того, що він теж дотепно охрестив «червоним ісламом». Він навіть присвятив йому цілу книжку (Д. Донцов, «Микола Хвильовий», Львів, 1933). Все це було закономірним, бо проблему не те, що непотрібності, але й небезпечності домінування російської культури для України, – підняв ще раніше сам Д. Донцов у есеї «Московська отрута», 1927; чого варті там хоча б такі рядки:
Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первеневі, довкола якого кристалізувалася би сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні й залізі тої европейської культури, в якій виказувалася б блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй подобі.
Бачите, як чудово зійшлися тут погляди українського націонал-комуніста М. Хвильового та українського націоналіста Д. Донцова! – але, з ними ж був іще наш вічний революціонер Іван Багряний… А у нас і досі наосліп пошукують – а що ж нас усіх може об’єднати? – українство, українство, панове. Книжки читати треба, а там… було би бажання.
До речі, якщо в українських істориків ще можна зустріти певні упередження, нав’язані імперським культурним ґетт, то провідні українські письменники-інтелектуали, від Т. Шевченка та по Л. Українку, – були практично вільні від цього; поготів – уже те пізніше покоління, до якого належали І. Багряний, Д. Гуменна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка та У. Самчук. Отже, з отим «Геть від Москви!» йдеться радше про ширший загал, про інтеліґенцію та нарід. З іншого боку піддався був звабним спокусам упадкового російського модерну В. Винниченко, та мабуть тому був та полишиться в Україні найменш читаним зі своїх сучасників. Про більшість совєцьких письменників періоду після М. Хвильового – годі й казати.
Феномен Багряного не вичерпується письменництвом, він був ще далекоглядним та реалістичним політиком. Розумів історичну неминучість розпаду Третьої російської імперії – СССР, так турботливо врятованої Заходом 1941–1945, та готувався до нього. Став засновником Української Революційно-Демократичноі Партії (УРДП) та українського молодіжного руху на екзилі – Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Про можливість знесення імперії Зла шляхом революції думав ще 1952 – в часи її розквіту – «Чи можлива революція в СССР?» Писав
