Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Яке відношення все це мало до анархізму чи поготів до соціалізму – то вже секрет автора, – але ж, хіба це не наука? – безумовно. Судячи зі всього – тут напевно тхне всезагальним діалектичним взаємозв’язком; хоча, з іншого боку, – чи не малувато для майбутнього «вєлічайшєго коріфєя наукі»?

* * *

Отже, до розвитку науки він ставився прихильно, та «указивал» (і цілком слушно), що наука не може розвиватися без боротьби нового зі старим, без свободи критики. А, як цього немає, в науці неодмінно установиться «аракчєєвскій рєжім». Щоб отакої неприємності не сталося, – й необхідні були оті «діскуссіі». А їх, натхнених коріфєєм, було тоді чималенько; перелічимо їх усі в хронологічному порядку.

1. «Совєщаніє по проблємам філософіі» у 1947; так би мовити – підготовче. На ньому розкритикували підручник з історії філософії Г. В. Алєксандрова, наскрізь просякнутий «буржуазним об’єктівізмом», а значить – і уклінством («нізкопоклонством») перед буржуазною культурою (будь-яка не російська).

2. Сесія ВАСХНІЛ (Всєсоюзная акадємія сєльско-хозяйствєнних наук ім. В. І. Леніна) влітку 1948, – центральна подія всієї кампанії. Бо саме з причини її неспірного успіху прийдеться невдовзі (десь 15–20 років) купувати хліб за кордоном, за нафтодолари. На ній була ідейно розгромлена ґенетика та натомість утверджена «мічурінская біологія»; тобто установлений режим монопольної влади Т. Д. Лисенка (або отой самий, «аракчєєвскій») в біологічних науках. Якщо для розуміння ґенетики потрібна була деяка освіта, то з «мічурінскою біологією» жодних проблем не було; вона мала ту неспірну перевагу, що була зрозумілою будь-якому колгоспникові (так і писали – «будь-якому»).

3. Об’єднана сесія АМН (Академія медичних наук) та АН СССР («Павловская сєссія») влітку 1950. Там була ідейно розгромлена та чимала частина фізіології, що не мала відношення до вчення І. П. Павлова (1849–1936) про умовні рефлекси. Адже, нагадаємо, для більшовицької влади головним було виробити належні умовні рефлекси у власних підданих; аби тільки вони в жодному разі не намагалися думати.

4. Дискусія з питань мовознавства 1950. Спроба учня академіка Н. Я. Марра (1865–1934), академіка І. І. Мещанінова, – установити у мовознавстві абсолютну владу учення Н. Я. Марра; на чолі з самим собою, – на зразок Лисенка ж. Про що тут ішлося, дає поняття коротке посилання на самого Марра, який вимагав революційних перетворень російської мови:

… таке щось, яке в докорінний спосіб змінює наше ставлення до російської мови, та – можливо, переставляє її низом догори.

(Н. Я. Марр, Избранные работы, т. 11, с. 374)

Так би й довелося тепер розмовляти усім нам не «на вєліком і могучєм», недорікуватому та недолугому, а чимось ще набагато гіршим, якби не грім з ясного неба: брошура самого Сталіна І. В. – «О марксизме в языкознании» (1950), де все ставилося навпаки, низом донизу, верхом до верху. Дивно, але «коріфєй наукі», з благословіння якого все й розпочалося – цього разу був, майже, на висоті.

5. Нарада АМН та АН СССР по Вірхову. На ній, з легкої руки О. Б. Лєпєшінской було геть спростовано реакційну та буржуазну клітинну теорію Рудольфа Вірхова. Сама О. Б. Лєпєшінская на той час давно відкрила виникнення клітинних форм життя з неклітинних, але всі учені комісії перед тим – чомусь однодухо заявляли, що нею не надто ретельно мився лабораторний посуд. Комісіям тепер все це й пригадали; з усіма належними наслідками.

6. Широкомасштабна кампанія проти застосування квантової механіки в хемії, була почата ще 1949 у пресі трьома дрібними науковими ділками, Г. В. Челінчевим (цей був уже навіть професором), В. М. Татєвскім та А. М. Шахпароновим, котрі однак, хутко перегризлися, а тому вона й не дала жодних вражаючих виників. Вона призвела, головним чином, до демаскування «бєзродних космополітов» – професора Я. К. Сиркіна «і єго сотрудніци М. І. Дяткіной» (дружини), які уперто «протасківалі» ідеалістичну зарубіжну «тєорію рєзонанса». Очолити тут новий «аракчєєвскій рєжім» не було кому, надто вже дрібні були всі три новоявлені апостоли матеріалізму; єдиним наслідком стало звичайне та закономірне, – ще більше відставання совєцької квантової хемії, не подолане й досьогодні.

7. Дискусія з проблем фізики, яка тягнулася виступами в друку аж до 1953, та теж не призвела до заходів офіційного характеру, які би її завершили. Щоправда, від сучасної фізики з її теорією відносності та квантовою механікою – совєцькі філософи не полишили тоді живого місця: каменю на камені; на папері, зрозуміло. Чимало було й усякого іншого, хоч і менш значного.

От такий потужний зрив у первісне минуле, маґічне та сповнене безглуздих заклинань. Бо, все, що не совєцьке – було буржуазне, а значить вороже: буржуазна наука, буржуазна культура…

Такий собі колективний синдром параної, манії власної величі. Зрив у первісне палеолітичне минуле, – торжество дологічного та маґічного мислення. Не випадково все розпочалося не так з філософської дискусії, як з осудження підручника логіки професора В. Асмуса.

* * *

З усього інтелектуального багатства епохи обмежимося коротким оглядом лише дискусії на сесії ВАСХНІЛ, влітку 1948. Не в останню чергу й тому, що вона полишилася чи не єдиною з усіх, успішною на всі можливі 100 %. Вона, як жодна інша, викрила глибоку відсталість совєцької науки від світового рівня.

Характерною рисою дискусії, з обох сторін, було начотництво – спір із посиланнями на опінії авторитетів, та чи не повна відсутність справжньо наукових арґументів, посилань на перевірені та неспірні факти. А, цих останніх на той час було вдосталь.

Нагадаємо основне розходження поміж «формальнимі гєнєтікамі» та новаторами-мічурінцями. Перші відстоювали передачу спадкових ознак через особливі частинки спадкової речовини ядра клітки – ґени. Та відкидали можливість успадкування ознак, набутих за життя. Другі заперечували існування ґенів та твердили, ніби спадковість визначається умовами середовища. З. Фройд або хтось інший, угледів би тут підсвідоме віддзеркалення більшовицьких бажань – створити нову людину нового суспільства, нехтуючи спадщиною минулого: «ми наш, ми новий мір построім…» Або оте, – «битіє опрєдєляєт сознаніє».

У науці цей спір тягнувся з часів Ж. Б. Ламарка (1744–1829) та був вичерпно вирішений ще задовго до сесії ВАСХНІЛ, але про це, як не дивно, мали досить слабе уявлення одні як другі; як то кажуть – освіти не вистачило. Бо, були й зовсім недавні, сенсаційні та незаперечні матеріали. Спочатку Ф. Гриффіт 1928 оприлюднив свої дані по перетворенню пневмококів під впливом ДНК (дезоксирібонуклеїнової кислоти). А це й вичерпно доводило, що ґени – то реально існуючі відтинки ланцюжка молекули ДНК. Неможливість спадкового закріплення набутих ознак була доведена М. Дельбрюком та С. Луріа (1943). Вони досліджували адаптацію мікробів до бактеріциду антибіотика, та показали що призвичаїння до нього на всі 100 % пояснюється мутаціями та відбором. Отже, навіть на примітивному рівні одноклітинних створінь – немає впливу середовища на спадковість орґанізму, що саме й