Аналітична історія України - Олександр Боргардт

А саме – з намагання простежити історичний процес в Україні в його неперервності, від тих часів, коли про нього відоме бодай щось певне, прив’язавши його до загально-європейського історичного процесу, невід’ємною частиною якого він завжди був.

Якщо він і помилявся десь у чомусь вторинному – його вибачає те, що він був першим.

2. В своїх історичних дослідженнях він користувався сучасними соціологічними та ґеополітичними теоріями, відкриваючи добре їх розуміння. Був істориком сучасного типу.

3. В його часи в Європі утверджувалася расова теорія, бодай і не в тому аспекті, який можна назвати науковим. Після цього сучасність віддає перевагу хованню голови до піску, уникаючи (скажімо – в документах ООН або ЮНЕСКО) самого поняття раси; мовляв, аби не давати приводу до расистських зловживань. Дещо дивне, бо ж усі знають: відрізнити неґра або китайця – здатна й мала дитина.

Але, справа полягає на тому, що як раси та етніки насправді існують, то й виникає природне запитання: а як і чому вони утворилися історично, та в чому саме (в точно науково визначимих критеріях, зрозуміло) полягають порізнення поміж ними? Питання – так, дражливі. А до того людина й не вибирає, в якій расі чи народі їй народитись. Тому трактувати такі питання потрібно коректно та обережно, але уникати їх не можна. Бо ж саме таке уникання та створення наукових білих плям – і дає ґрунт для расистських зловживань.

Юрій Липа в своїх дослідженнях не уникав і расових питань, але – віддамо йому належне – в расизмі йому не дорікнути.

Доповнення 7

Іван Багряний

Іван Багряний народився 2.10.1906 у Грунівському повіті Полтавщини, неподалік Охтирки на Ворсклі. Помер 25.08.1963 в санаторії для сухотних у Шварцвальді (ФРН), а похований на цвинтарі містечка Новий Ульм, навпроти Старого Ульма – на південному березі Дунаю. Після смерті, менше як рік перед тим, українського Данте – поета-вигнанця Тодося Осьмачки, – друга поспіль болісна втрата для нашої культури. Але, в отій «совєтской Україні» про це тоді навіть не знали: обох не любили в Москві, на обох полювали чекісти «із відомства гєнєрала…»

В ці короткі та неповні 57 років життя вмістилося на диво багато, – романи, поезії, драми, журналістика, політика, малюнки, фото та кінострічки. Все, що могла робити – неодмінно робила ця безмежно талановита людина. Вмістилося в ці скупі роки й чимало історії: війна, революція, перші десятиліття совєцькоі влади, початки письменництва в непритульному (особливо – духовно) зросійщеному Харкові, «столиці» залежної УССР. Політичні неприємності розпочинаються незвично рано, після виходу 1929 поеми «Вандея», де чужа влада безпомилково помітила натяк на Україну (!). Як особливо неприйнятні, ультранаціоналістичні, були виділені два рядки:

Ех, Вандея, Вандея, Вандея ти,

під чужим і гербом і мечем.

Як же то «під чужим», коли – «ми – одін народ»? – або, як і з цим упіймають за руку, то принаймні – «братья-славянє»…

Перший арешт 1932, потім заслання, табори ҐУЛАҐу, післявоєнні табори для переміщених, так званих «ді-пі» у зруйнованій війною Німеччині, літературні успіхи з мільйонними накладами, хвороби, зради однодумців, полювання чекістів, палка любов близьких і друзів.

Часто буває так, що напрям життя обдарованої Богом людини, а значить чутливої та вразливої, – визначається однією-єдиною подією. Такою стала для Івана Багряного смерть улюбленого дідуся – однорукого каліки Івана, коли він сам був ще хлопчиком. Його вбили на власній пасиці, а хто та як, – варто надати слова самому письменникові:

… прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах, на очах інших онуків під несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолетів і реготались… Кров усе життя стоятиме мені в очах. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів і священика…

От таких собі маєте – «братьєв-славян»…

Так уперше, ще малим хлопцем він поглянув у справжнє обличчя Горгони їх лєнінського «свєтлого будущєго». Цього він не забув ніколи. Все наступне життя – то буде для нього один відчайдушний, часом – самітній, бій з російським більшовизмом. Він вів його всіма засобами, романами «Сад Гетсиманський», «Огнене коло», «Тигролови», книгою «Під знаком Скорпіона» тощо; саме з них, перекладених англійською, німецькою, французькою, – люди на Заході вперше дізналися про імперію ҐУЛАҐу, вміло приховану за залізною куртиною «свєтлого будущєго». Боровся й публіцистикою, і незмінно – блискуче.

В одному, ролю цієї людини важко переоцінити. По війні Сталін знахабнів остаточно та вимагав у західних альянтів видати йому на розправу всіх збіглих до Європи совєцьких рабів, аж до еміґрантів жовтневої революції включно; офіційно це називалося «репатріація».

Підкреслимо тут абсолютну неприпустимість чогось подібного – порушення всіх мислимих законів щодо права екзилю, міжнародних та людських, але… На цю нахабну вимогу з холопською готовістю відгукнувся негордий Вінстон Черчіль, доручивши справу своєму молодшому соратникові за партією торі, майбутньому прем’єрові (1957–1963) Гарольду Макміллану, він і несе повну моральну відповідальність за цей злочин, хоч і провадила ці ганебні дії – британська армія. Звитяжна «Битва за Англію» восени 1941 точилася і вирішувалася в повітрі, а на суші ця армія не відзначилася перемогами над німецьким вермахтом, зато набула неоціненого досвіду відступів та евакуацій. Чи не єдина перемога, що їй наважилися приписати – над Роммелем під Ель Аламейном в Африці (червень 1942), – була здобута за міцними спинами поляків екзильної армії ґенерала Владислава Андерса. Отже, залишалися невичерпані сили для безкарного полювання на людей по всій Європі. Чи розуміли ці люди, що виконуючи подібні поліційні функції – вони віддано служать тоталітаризмові, не гірше від отих німецьких СС? – Важко сказати…

Однак, колишніх совєцьких громадян, а часом – тільки підозрюваних, затримували по всій Європі, де були союзні війська та передавали до совєцьких окупаційних зон, а вже звідти вони слідували ешелонами просто до Сибіру. Такий собі совєцький 1937 в умовах Європи, «цивілізованої» та «антифашистської». За подробицями відсилаємо до відповідної книги Ніколая Толстого, онука відомого письменника; там, здається, «ніхто не забутий, ніщо не забуто…». Єдиними в Європі, хто нікого не видав Сталіну були як завжди – Швайцарія та Ліхтенштайн.

Підкреслимо, що за ці злочини, часом не гірші від гітлерівських – ніхто й ніколи не відповів.

Але, на цю більшовицьку кампанію полювання на людей блискавично відгукнувся збіглий зек ҐУЛАҐу, потенційний репатріант Іван Багряний. Перебуваючи в таборі в Авгобурзі він, кажуть – за одну