Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв
Як бачимо, Растреллі зумів чудово використати наявний матеріал: нічого з того, що оточувало «янтарну поему», не перевершувало її своєю красою, не різало око, все здавалося лише легкою рамкою. Зробити це могли тільки великі майстри. Та вони й були по-справжньому великі — Шлютер, Туссо, Растреллі!
— Ось який скарб ми повинні знайти! — Цими словами закінчив Сергєєв свою лекцію.
Розділ шостий
ШОРТИ, БУНКЕРИ, БЛІНДАЖІ
1
«Калінінград, 8 грудня 1949 року.
Я, доктор Гергардт-Фріц-Карл Штраус, народження 27 жовтня 1908 року, начальник відділу образотворчих мистецтв, музеїв і пам'яток при Міністерстві народної освіти Німецької Демократичної Республіки, м. Берлін, повідомляю, що мені відомо про янтарну кімнату з Царського Села таке:
Коли фашисти були під Ленінградом, знайомий мені директор музею у м. Кенігсберзі доктор Роде…»
Сергєєв відсунув тоненьку пачку паперу, списану воластим квадратним почерком, простяг співбесідникові сигарети і сказав:
— Я гадаю, товаришу Штраус, що документальну, гак би мовити, частину ми відкладемо, якщо ви не заперечуєте. Звичайно, ваші письмові свідчення надзвичайно важливі, і ми будемо просити вас залишити їх для комісії по розшуках кімнати. Але, кінець кінцем, листи ми могли б одержати від вас і з Берліна. Зараз нас цікавить інше: важливо — знову ж таки, якщо це не обтяжить вас — прогулятися містом, оглянути місця, де, на вашу думку, могла б бути янтарна кімната.
Штраус слухав, трохи схиливши голову набік, намагаючись не пропустити жодного слова. Почекавши секунду, щоб пересвідчитися в тому, що Олег Миколайович закінчив, доктор тихо відповів:
— Ви маєте рацію, товаришу Сергєєв. Я до ваших послуг.
Штраус підвівся, притискаючи до грудей капелюх. Високий, сутулуватий, він спирався на масивну палицю з набалдашником, оздобленим сріблом.
Вони вийшли у вестибюль. Сергєєв на крок випередив гостя і навстіж розчинив перед ним важкі ковані двері. Тепер Олег Миколайович і Штраус стояли на ґанку колишнього будинку міністерства фінансів, нині облвиконкому.
— Який маршрут ви накреслюєте? — поцікавився Сергєєв.
— Очевидно, кафедральний собор, замок, університет, бліндаж Лаша, — подумавши, сказав гість. — Ви не заперечуєте?
— До острова Канта, — замість відповіді сказав Сергєєв шоферові. Він помітив, як у Штрауса здивовано ворухнулися брови.
«Победа» розвернулася і швидко помчала до проспекту.
— Вулиця Кніпродештрасе, — задумливо вимовив доктор Штраус.
— Тепер Театральна, — додав Сергєєв. — Театр будемо споруджувати заново. Правда, не зараз. Згодом. Але зробимо кращий і красивіший, ніж був.
Раптом Штраус поклав руку на плече шофера. Той загальмував.
— Пробачте, — звертаючись до Олега Миколайовича, промовив учений. — Я бачу, що пам'ятник Шіллеру на своєму місці. Дивна річ! Мені казали, що від нього не лишилося й сліду. Чи не можна затриматися на кілька хвилин?
Сергєєв відчинив дверці машини.
— Прошу.
Пам'ятник великому німецькому поетові ще не встигли реставрувати. У бронзі виднілися вм’ятини, глибокі подряпини, пробоїни і садна. Штраус мовчки скинув капелюх. Він був схвильований майже до сліз. На сірому фоні неба виразно вимальовувався гордий, натхненний профіль поета. Сергєєв відійшов убік, залишивши гостя на самоті. Мовчанка тривала кілька хвилин. Потім доктор, не надіваючи капелюха, повернувся до машини. Шофер натиснув на стартер, але Штраус не поспішав сідати. Поглядаючи на жовтий будинок за пам'ятником, він повільно, як дитина, що вчиться читати, вимовив по складах:
— Об-лас-на біб-ліо-тека.
— Пробачте, докторе, — обернувся Олег Миколайович. — Я не зрозумів вас.
— Нічого, товаришу Сергєєв. Я просто прочитав напис на фасаді цього будинку. Колись тут був міський архів і Будинок радіо. Тепер бібліотека…
— І редакція газети «Калининградская правда».
— Дуже добре. Спасибі вам, — і Штраус рвучко потиснув руку своєму супутникові. — Спасибі вам усім, товаришу Сергєєв. Тепер я повністю вірю, що Кенігсберг буде відроджений. Ні, не так. Я вірю, що новий Калінінград буде значно кращий від старого Кенігсберга. Люди, які вміють цінувати культуру, здатні на благородні і гуманні діла.
Вони минули площу Перемоги, подивилися на широкі вітрини універмагу в колишній ратуші і виїхали на Житомирську.
Тут настрій у доктора, здається, зіпсувався. Обабіч вулиці тяглися, як і в перші післявоєнні роки, високі стіни зруйнованих будинків, що встигли прорости молодими деревцями. І тільки де-не-де мелькали поодинокі будинки або просто відбудовані кімнати — одне-два вікна на тлі обгорілої цегли.
— А тут? Тут, мабуть, нічого вже не зробиш, — чи то спитав, чи то просто вголос відзначив Штраус.
— Якщо говорити про відбудову, то й справді тут нічого не зробиш, — відгукнувся Сергєєв. — Ми це чудово розуміємо. Будемо споруджувати все заново. Приїдете років через п'ятнадцять — ви цих місць не впізнаєте, товаришу Штраус.
На площі Героїв — колишній Парадеплац — вони завернули ліворуч і майже відразу опинилися перед будинком університету.
Знову з непокритою головою стояв доктор Штраус перед стінами, в яких пройшли його студентські роки.
Університет, як і все навколо, дуже потерпів у дні війни, але доля його виявилася все-таки кращою, ніж багатьох сусідніх будинків. Обидва фасади і торцеві стіни майже не змінили свого вигляду, лише кілька статуй злетіло з фронтону і гребеня даху та завалилися в окремих місцях міжповерхові перекриття.
— Що тут написано? — спитав Штраус, показуючи на синю табличку, прибиту до колони. — Перекладіть, будь ласка. Я погано розумію по-вашому.
— З задоволенням, докторе. «Розбирати суворо забороняється. Будинок підлягає відновленню».
І знову доктор вдячно потиснув руку Олегові Миколайовичу.
Вибраний Сергєєвим шлях давав Штраусу
