Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Бачимо тут разючу подібність, рівнобіжність мислення двох різних та незалежних людей, які обидва користуються виключно логікою та розумом. Бо ті «москвофільські міжнародні мафії» – то й є отой «боягузливий західний світ», що тішиться обманом «мирного співіснування» («Ми вас похоронім!»); терміни різні, але сутність та сама. Тому що істина – всюди, – є й буває тільки одна.

Не упускає можливості і нагоди Д. Донцов, – іще раз підкреслити єдиність національного шляху України – «Геть від Москви!»

Чи має, як думають гієни угодовського табору, схилитися додолу прапор неприєднаної боротьби з Московією? Чи ідеї цього прапору мають затертися, втратити свої барви у багні об’єднаного непередрішенства й капітулянства?

Тепер менше ніж коли-небудь! Треба виразно відповісти на питання: чи маємо йти разом із тими, які пхають нас на шлях націонал-комунізму? Які вмовляють, що «не кожний комуніст є для нас конче ворогом»? Які захвалюють таких «великих патріотів», як В. Винниченко, або М. Скрипник; які в найкритичнішу годину України були прислужниками Москви? З тими, які підтримують на Заході цинічний обман Кремля, що Москва не окупувала Україну, а подарувала нам «нашу державу УССР», тільки трохи не з таким режимом, як би нам хотілося?

Ці слова написані сорок років тому, але – як же вони актуальні сьогодні, коли ми, нарешті, маємо незалежну Україну, та от тільки знову, – трохи, трохи не з тим режимом, як нам усім би хотілося…

Коли під «злагодою», яка забезпечила нам оте мирне («без кровопролиття») існування, – маються на увазі нові роки продовження руссифікації та посилення колоніального гноблення.

* * *

Наостанку, не забудемо пом’янути «добрим словом» ще раз пана Пала Р. Магочі, який у своїй «історії України» (на аж 784 с.), – зграбно промовчує убивство Степана Бандери 1959, суд над кагебістом Богданом Сташінскім 1962, та всесвітні обурення з цього приводу: «Хрущов – убивця!». Імені Сташінского, як імені Шварцбарта в його «індексі» (на 60 с.!), – взагалі немає; хоч і є якість там греки Іаннопуло з Одеси, що теж мали невідомо яке відношення до України.

Взагалі, щодо навіть поцінування ролі України у світі – то відомому професорові далеко до мало відомого тепер Ланселота Лавтона, який ще 1939 ствердив, сповістив нас про те, що Україна – то є найбільша проблема сучасної Європи.

6. «Хрущов – убивця!»

Так скандували були підчас демонстрацій люди доброї волі, б’ючи вікна совєцьких амбасад по цілому світі. Але, не помічено, аби хтось за подібних обставин скандував би – «Сталін – убивця!». А «наш Нікіта Сєргєєвіч», тільки подумати, – прославився на заході саме тим, що «разоблачіл (культ лічності) Сталіна». А це вам уже не дурепство з кукурудзою, яку треба продвинути за Полярне Коло, або хрестовий похід проти віслюків…

Нагадаємо про це ще раз. Службовий шлях самого Н. С. (як і Брєжнєва з Косигіним) потерпає відчутний перелом саме 1937, та перед ним він товчеться десь на самих задах кремлівської ієрархії. А вже 1939 поповнює своєю персоною дещо спорожніле Політбюро ЦК ВКП(б). Того ж 1939 він призначається сталінським гауляйтером України (1939–1949). Його основним життєвим призначенням є тепер боротьба на основному фронті Москви, – викоріненні всього українського: нації, культури, народу. Одне слово, очистка чергової «русской зємлі» від її законних власників. Не забуде він про це й ставши «вождєм», поки не злетить 1964.

Таким чином, саме він, Н. С. Хрущов, несе пряму відповідальність за все те, що відбувалося в Україні з 1939 та по 1964. А відбувалося за цей час чимало, та відповідальність за це несе, в першу чергу, – він. Це й перелічимо: політичні (вони ж – етнічні) чистки в Галичині, Буковині та на Закарпатті; як перед війною, так само після. На його ж совєсті усі повоєнні репресії, вивезення до Бетпак Дала (Голодного Степу) всього татарського народу, а з ним ще десь мільйона людей з України («бил в окупаціі»). На конті цього ж кремлівського хряка й голодомор 1947 в Україні, ще з півтора мільйони людей.

Отже, ота доповідь Хрущова на XX з’їзді – мала чітке підгрунтя: необхідність виробу якогось модус вівенді – засобу існування поміж самими кремлівськими хряками, не більше. Давайте ж, мовляв, «жіть дружно»: гризня за владу, та – як же без неї, але… принаймні ж – не нищити одне одного! Що ж, по ньому такий спосіб життя прижився: і він не понищив опозиціонерів – Молотова, Кагановіча «і прімкнувшєго к нім» Шєпілова, і його не знищили, відправивши на пенсію.

Але, за межами вузького класу номенклатури – не змінилося рівно нічого. До того, все це були справи внутрішні, та не ними він набув на заході славу убивці, міжнародного злочинця, не меншого від самого Сталіна.

Отже, повернемося до основного ворога Н. С. Хрущова – України.

Є досить відомими масакри політичних в’язнів НКВД по численних містах України (Львів, Київ, Житомир, Тернопіль тощо, 1941). Розстріли інтелігенції у Львові. Вони, ясна річ, не могли бути здійснені без санкції Хрущова, та на це є незаперечні підтвердження. Зокрема німецький дослідник Курт Цізель («Червоний Румфорд. Документація до холодної війни», Тюбінген, 1961, с. 97) посилається на:

… зізнання свідка, колишнього урядовця НКВД, ім’я якого я, з огляду на безпеку його особи, не називаю. У дійсності цей свідок визнав під присягою, що ця радіограма з Києва, яку він бачив на власні очі, мала такий зміст: «Перед покиненням міста знищити всю інтелігенцію. Н. Х.»

Інтелігенцію встигли були знищити у Львові та мало успіли в Києві. Не від совісті, а радше від того, що передчасно накивали п’ятами. Але, маючи на увазі отого «збіглого урядовця НКВД», Москва затіяла так звану «аферу Оберлендера» у своїй завжди марній надії «упрєдіть врага».

Напередодні планованого Н. С. Хрущовим убивства С. Бандери (та по вдалому та нерозкритому убивстві Л. Ребета), газетка східнонімецьких московських попихачів – «Нойес Дойчлянд» (де вона тепер, ця «Нова Німеччина»!) надрукувала статтю – «Масовий убивця Оберлендер при дєлє». В ній саме йому, Теодорові Оберлендеру, й приписувано масові більшовицьки убивства у Львові влітку 1941, як політв’язнів так інтелігенції.

Підкреслимо принагідно, що за наказами Хрущова розстрілювано тоді саме й тільки політв’язнів; кримінальників, як це згідно підтверджують усі свідки, – було випущено на волю. Вже з цього, аж як простого факту, будь-яка неупереджена людина, що має хоч крихту власного розуму, може незаперечно заключити, що вони – вбивці, грабіжники та гвалтівники, – розглядалися більшовиками як свої. Ворогами для них були, виключно, люди, які відстоювали інтереси власного народу.

А це,