Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Вони, зграя дрібних кримінальників, захопивши владу над цілою імперією, стали вважати себе всемогутніми, та хутко вибовкали цей потяг у пророчих словах: «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью»; і – «дєлалі», що б ви думали… Вони, що не мали зеленого поняття про законність і право, – обожнювали судити, обожнювали різного роду «процєсси». Судити тих, «кто нє с намі» (а значить – «протів нас»). Пригадується фільм про революційні роки, за твором такого собі третьогатункового совєцького письменника Рекемчука. Там двоє «пролєтарскіх рєбят» незадоволені своїм знайомим, чистюлею-гімназистом. От один і каже другому: «Давай єго судіть; ти будєшь судья, а я – прокурор». Приблизно за такою ж схемою та з подібним же знанням справи діяли їх офіційні суди. Цими «судами» повняться двадцяті–тридцяті роки: «процєсс СВУ», «Шахтінскоє дєло», «процєсс Камєнєва-Зіновьєва», «процєсс Бухаріна-Рикова» тощо. Потім, уже по війні, – не менш сенсаційні «процеси» по «народних демократіях»: «процєсс Сланского», «процєсс Костова» тощо…
Отже, на той час їм був потрібний як повітря новий сенсаційний «процєсс». На зміну отим, старим, які їм давно великодухо дарував і вибачив «боягузливий Захід». Процес над яким-небудь видатним військовм злочинцем; а, якби він до того був ще й українцем, – то чого ж тут іще можна побажати?
* * *
Нагода не забарилася. Справа в тому, що совєцьке КҐБ на боягузливому Заході, де арешт чергового совєцького шпигуна встидливо укривався від розголосу преси, – ніколи не знало для себе істотних проблем. Але загальне тло могло змінюватися з часом, ставати більше або менше сприятливм. З приходом до влади у США президента Дж. Картера (отого, від земляного горіха) відповідно змінилася й уся урядова адміністрація. Яка, в цілому, стисло відповідала й своєму президентові, що не вписався великими досягненнями (особливо – політичними) до історії країни. Агентам КҐБ удалося тоді, схоже, проникнути до Соціального відділу Департаменту юстиції США, який 1979, без жодних причин чи приводів, почав оприлюднювати листи «військових злочинців», катів жидівського народу, але не німців, ні, навіть не поляків, – кого треба: українців, литовців, латишів, естонців… При цьому – дивна річ, – чи ви не звернули уваги – справа в тому, що табори знищення – Освєнцім (Аушвіц), Собібор, Тремблінка, – всі як один були у Польщі. На її цілому терені, вважається, було винищено три мільйони європейських жидів; проти десь мільйону в Україні. Але от у всіх отих командах нищення, – українці, литовці, а – де ж поляки? – або росіяни? Хіба вже так жодного й не було? – не до віри.
Люди, американські громадяни, що зазнали наклепів з боку отого Соціального відділу (інакше це не назвати, не кваліфікувати) були, як правило, люди від Третіх Національно-Визвольних Змагань, що були би приречені на смерть або заслання в СССР. Нагадаємо, що підчас війни чи по війні, СССР покинуло, за свідоцтвом експерта Н. Толстого, що займався цим питанням, загалом приблизно 2 270 000 людей. Їх усіх прагнула віднайти та виловити британська армія, що не надто знесилювала себе військовими діями проти німців (переважно відступала), але… В загальному післявоєнному заметі й вона навряд чи була в стані повністю виконати дане їй сталінське доручення; відправила на Колиму, напевно, десь менше половини. Решта цих людей, не сподіваючись на гостинність ще більш боягузливої Європи, – незабаром перебралася до Нового Світу, головне – до США та Канади. А тепер і ці почали злигуватися зі совєтами, уже не сталінськими, так брєжнєвськими, бо й у Канаді була створена комісія в справах військових злочинців, під головуванням сенатора Дашена. Яка теж, у свинячий голос, без жодних речових доказів, тільки за відомостями свідків, – намагалася й собі переслідувати «військових злочинців».
Зауважимо, так – мимохідь, що юстиція «найбільш демократичної з країн світу» – обробилася тоді по самісінькі вуха, бо абсолютно переважна частина підозрюваних змогла відразу довести свою непричетність до будь-яких «військових злочинів», а до того у списках було виявлено чимало імен людей, жодних слідів існування яких насправді, – ніколи викрито не було.
Чому саме КҐБ, вкупі з Соціальним відділом Департаменту юстиції США, – призначило тоді жертвою Івана Дем’янюка, полишається їх спільним секретом.
Він, народжений в Україні 3 квітня 1920, в селі Дуб-Махаринці на Вінничині, змалку працював на колгоспній кріпаччині, та зумів якось вижити 1933, уникнувши свого совєцького призначення; грубо порушивши сподівання влади. Року 1936 Іван вивчився на тракториста та 1940 був покликаний до армії, але потім відправлений додому за відсутністю чобіт. Було у них таке, свідчу: чогось саме напередодні війни, коли треба було ось-ось «шагать на Бєрлін», у них як навмисно забракло отого їх кирзового неподобства, яке вони звикли велично іменувати «чоботами». Потім, із першого дня війни покликаний знову на передову, поранений та видужалий, він потрапляє до німецького полону під Керчю 1942, разом із іншими 125 тисячами бійців армії. Із таборів військово-полонених його 1944 відправляють до РОА (Русская Освободітєльная Армія) Власова; а вже з нею він потрапляє до американських таборів. Потім одружується з депортованою та 1948 звертається за дозволом на в’їзд до США, якого отримує 1951; а з 1958 отримує й американське громадянство. Працює, участить у громадському житті української громади, має власний будинок і трьох дітей, і от – на тобі…
Отже, Іван Дем’янюк уже намічений жертвою, але… Нема як нема приводу, якоїсь конкретноі зачіпки, аби його можна було поставити перед судом. Такий доказ, та прямо іменний, незаперечний, знаходиться, та – де б ви думали? – правильно, у Москві.
Його (доказ) – відповідальна місія, доставляє до США на власному літаку – вєрний друг російського імперіалізму та більшовицького тоталітаризму, від Лєніна по Горбачова, – американський міліардер жидівського походження – Арманд Гаммер. Той самий, що на замовлення Москви спорудив в Україні завод по виробництву аміаку; з очевидно геноцидними цілями, бо він не стільки виробляє, скільки трує усе навкруги.
Так от, цей суб’єкт і привіз до США готовеньке посвідчення про закінчення таким собі Іваном Дем’янюком
