Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Другий гвардійський інженерно-саперний полк їхав від Броварів, що під Київом, до невеличкого райцентру Тоцкого днів із десять. Особливо не поспішали, хоча поїздові й давали «зелену вулицю». Разом із цим підрозділом на південний Урал було перекинуто ще кілька частин із Київського та Львівського військових округів.

Сам атомовий геноцид відбувався в наступний, як же відвертий спосіб:

Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Раптом під ногами схитнулась земля. Неймовірно потужний гуркіт оглушив усіх. По тому пролунав гучний тріск, ніби розірвали багатокілометрове міцне полотно: прокотилась вибухова хвиля. Бійці почули команду: «До бою!» Всі вискочили з окопів та укрить. Перед ними – величезна, на півнеба хмара. Знизу її підпирав стовп багряного полум’я. Хмара піднімалася дедалі вище, насуваючись на позиції.

За командою танки, вантажівки, колони піхотинців рушили через епіцентр атомового вибуху на позиції уявного супротивника. Неподалік догоряв ліс. Там, де вибухнула атомова бомба, все було випалене дощенту. Чорну ж землю ніби виорали. Проїжджали й проходили повз вдавлені в землю, розжарені танки, шматки розтрощеного ударною хвилею літака. То тут, то там височіли якісь чорні пагорби. Що під ними було поховане, знає тільки Бог.

Солдатських життів не шкодували – маневрували «до побєдного конца» і далі:

Ті навчання тривали аж до вечора. Через епіцентр ішли й ішли піхотинці. Деяким підрозділам довелося повертатись на вихідні позиції через самий смертоносний епіцентр. Це було, в більшості, покоління початку тридцятих, могли би жити й жити, але більшість їх із холодною кров’ю убила Москва.

За підрахунками, з усіх атомних солдатів, тих, що ходили в атаку під Тоцком, живих лишилося відсотків п’ятнадцять–двадцять. А на маневри звідусіль прибуло понад сорок тисяч чоловік.

Так проходили атомові випробування під Тоцком 14.09.1954. Сорок років потім на полігон було запрошено американців для якихось там сумісних навчань. Цікаво, чи попередили їх про те, що місцевість заражена радіонуклідами? Росіяни – добре, «жівая сіла», – для влади – людське бидло, – все винесут, а от як же американці? – цих слід би й попередити, бо ще образитись можуть… Та, грошей на прожиття не дадуть.

Відповідальність за цей «досвід» (мається на увазі – пряму та безпосередню) несуть: Л. Берія, Ґ. Жуков та І. Курчатов. Хоча першого на той час уже придушили «сообщнікі»; аби остаточно поховати кінці у воду зі смертю І. Сталіна.

Обидва ж останні, що й готували, мабуть, все це неподобство, чи то випробування, чи то маневри, – спостерігають за всім із надійного укриття, в повній безпеці. Що ж тут сказати? – з маршала Г. К. Жукова годі й питати: що там воно тямить, що знає про атоми? Але, І. В. Курчатов, то інша справа, до нього й вимоги інші. Адже, він є цілий академік (щоправда – совєцький, це теж, багацько чого знімає) та не може не розуміти, що роблять з людьми у нього на очах, – то як же він? – а, ви ж бачите: ніяк; значить – такий самий злочинець.

Опромінені в Тоцку солдати – вмиратимуть. І незабаром, і десятки років по тому. Але, це вже нікого не хвилюватиме, головне зроблене – кремлівська верхівка «довела» самій собі, що совєцька людина – все витримає. Можна розпочинати нову світову війну. Яка має стати третьою з тих, що їх розпочала Москва.

Починається епоха совєцького атомового шантажу світу.

Стривожений ним цивілізований світ, стривожений і С. Бандера. Користуючись нагодою він висловлює свої думки, головне – з двох актуальних проблем, які його хвилюють.

Тодішні кремлівські можновладці, так само, як і всі наступні, – зі шкіри вилазили, аби переконати світ у небезпеці українського національного руху; у його «фашистській» спрямованості. Тоді, як і сьогодні, вони таврували всіх незгодних віддати їм своє, останнє, – як бандитів («бандформірованія»), «фашістов» тощо, отже… На долю Бандери випадає, насамперед, спростування тієї навали брехні, яка суне на людство з московської пропагандової машини. Він стисло та переконливо доводить, що український націоналізм не мав і не має нічого спільного ні з німецьким націонал-соціалізмом, ні з італійським фашизмом, ні навіть із шовінізмом.

Це, тільки й єдино, – національна ідея в дії, абсолютно подібна в цьому до тих, з якими завойовували свою незалежність у минулому й деякі більш щастиві народи Європи.

Але, є й інше, що всіх турбує – крокування світу до атомової війни. З цього приводу він також не пропускає нагоди висловити свої застереження. Якщо в галузі національного питання він є фахівець, то в атомовій проблемі далеко не експерт, але… Варто навести, з якою простотою та переконливістю він попереджує обидві сторони конфлікту:

Атомова війна не може дати нікому жодної користі, лише мусить принести обидвом таборам – агресорові й нападеному, переможеному та переможцеві, – катастрофічні жертви та спустошення, принести планетну катастрофу цілого людства.

Зауважимо, що ці слова, під якими підпишеться сьогодні будь-який фахівець, були тоді – півстоліття тому, – чимось нечуваним у світі.

Бо тоді зграя політичних банкротів у Кремлі сподівалася сісти на шию всьому людству, хоч і спаливши його більшість в атомовій війні. Як потім у них казали: «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє». Кількість наводить на думку, що малися на увазі, схоже, оті вражені маразмом старці зі совєцького Політбюро. А їх демократичні супротивники прагнули зупинити, навіть ціною атомового знищення, – ганебно прогавлену ними ж у боягузливих компромісах – бестію кремлівського більшовизму. А власне – традиційного російського імперіалізму.

А тим часом численні «стороннікі міра» протестували, за добрі совєцькі нафтодолари, звісна річ, – саме й тільки проти американської атомової бомби; та аж ніяк – проти російської. В жодному разі.

Висловлена вперше Степаном Бандерою очевидна тепер істина про неприпустимість будь-якої ядерної війни, – не швидко, але пробила собі дорогу на заході. Там, через сім років по С. Бандері, прийшов до неї відомий фізик Ральф Лепп (США), що оприлюднив 1964 в Нью Йорку свою книгу «Стратегія взаємознищення». По ньому ідея неможливості широкомасштабної ядерної війни стала там загальною.

* * *

Своєрідним розумам сходу, отого – «на схід від Перемишлю», для яких не існує ні звичайної логіки, ні здорового глузду, вона – ця ідея, можливо, є невідомою й досі. Не зважаючи на те, що їх два десятки років по Бандері перестерігав щодо цього ж їх власний академік А. Сахаров, визнаний та відомий фахівець у подібних справах.

Бо, на брежнієських з’їздах керівників комуністичних партій світу виступав такий собі Армандо Гарт, наймолодший тоді з керівників комуністичної партії Куби. Він із холодною