Іудаїзм і сіонізм - Трохим Корнійович Кічко
Девіз нашого суспільства: людина людині друг, товариш і брат. І ми завжди виховували і виховуємо радянських людей у дусі дружби і братерства з усіма народами, у дусі нетерпимості до національної і расової неприязні. Що ж до наших противників, то вони з шкури пнуться, щоб роздмухати неіснуючу в нашій країні «єврейську проблему». Та марні їх намагання.
«Я ніколи не задумувався над тим, що я єврей, — пише підполковник Л. Гейфман. — Я закінчив військове училище, став комуністом, мені довірили найпочеснішу варту — стояти на охороні Батьківщини»[150].
Саме таке почуття єдиної родини, монолітна ідейна згуртованість, соціалістичне братерство радянських народів не дають спокою буржуазним ідеологам, сіоністам та націоналістам різних мастей. Тому-то вони і вишукують всілякі «питання», «проблеми», «кризи» там, де їх немає.
Брехню сіоністської пропаганди про вигадану дискримінацію євреїв у Радянському Союзі спростовують численні історичні факти. Ось що, наприклад, заявив американський громадянин Д. X. Хаїмов, який відвідав СРСР у 1960 році: «У вашу країну я приїхав після 1913 року вперше. Американська пропаганда намагається переконати рядових американців, що в Радянському Союзі немає устаткованих будинків, немає взуття, немає продуктів. Мені сказали, що у радянській країні я навіть не зможу викупатися у ванні, оскільки тут немає каналізації.
Поки я не бачив життя у Радянському Союзі на власні очі, я вірив цій пропаганді настільки, що захопив з собою декілька пакунків цукру для родичів. Та коли я приїхав сюди, я побачив, що тут достаток товарів і харчів. Я дійшов висновку, що американська пропаганда обманює народ.
Відносно єврейського питання, то я бачив на власні очі, що антисемітизму тут немає. Один з моїх племінників керує великим підприємством. Мої брати теж керують великими установами. Дочка моєї сестри — юрист. Син мого брата — інженер, його дружина — лікар». Д. X. Хаїмов підкреслює, що у 1913 році нічого подібного ніхто з його родини не зміг би досягти, тому що «ми були дуже бідні і не мали можливості навчатися»[151].
А ось що пише Б. Шкляр:
«Антисемітизм примусив мене тікати з буржуазної Литви. Я довго блукав по білому світу, побував у різних країнах, але ніде не знайшов для себе притулку, не відчував себе вільним і потрібним. Наприкінці 1939 року я, нарешті, придбав батьківщину. В Радянській країні я одержав працю, середню, а потім і вищу освіту, став шанованою людиною в суспільстві. Живу серед чудових людей — донських козаків, працюю головним лікарем великого радгоспу. За все це я безмежно вдячний моєму уряду, моєму народові»[152].
Фаїна Лонг писала з Єрусалима своїй родичці в Іршаву на Закарпатті:
«Читаю твого листа і в думках переношусь до вас, в рідний край. Коли нас агітували їхати в Ізраїль, я послухалась вербувальників. Але «обітована земля» виявилася гіршою за мачуху. Хто тільки може, виїжджає звідси. Ваш родич Федір кочує, вже на третьому місці. Ніде не може знайти роботи, неспроможний прогодувати сім’ю. Радощів мало — турбот багато»[153].
Отже, євреї, що повірили сіоністським байкам про «ізраїльський рай» і виїхали до Ізраїлю, незабаром переконались в «принадності країни батьків», у тій дискримінації окремих груп людей, яка провадиться там в широких масштабах з благословення рабинату на догоду єврейській буржуазії.
Ось що пише з цього приводу X. Рудзицький у статті «Ми гірко заплатили за свою помилку»:
«…з перших днів ми переконались, що розрекламоване на весь світ «братерство» євреїв в Ізраїлі — це фікція, бо в державі, яку роздирає класова і національна ворожнеча, не може бути нічого подібного. Ми переконались, що собою являє ця єдність, кому вигідна ця реакційна теорія. З одного боку — євреї-багатії, банкіри, фабриканти, що гноблять і висмоктують усі сили з робочого люду задля прибутку, а з другого — євреї-бідняки, позбавлені прав, роботи. Це зовсім різні люди, які не володіють навіть спільною мовою… Чому ж керівні кола Ізраїлю, буржуазні націоналісти країни «класової єдності» потурають роз'єднаності і ворожнечі між євреями «чорними» і «білими», розпалюють цю ворожнечу, спекулюють на ній, експлуатуючи «чорне» населення, знущаються над ним? Все це робиться для того, щоб придушити будь-який вільний рух народних мас проти капіталістичного ладу»[154].
Ще більших злиднів зазнають трудящі Ізраїлю після агресії проти арабських країн. Самі сіоністські керівники визнають, що війна не тільки не розв’язала глибоких протиріч і труднощів у країні, а, навпаки, ще більше загострила їх, породила нові. Підготовка до війни і повна мобілізація всіх ресурсів та сил напередодні нападу і у дні боїв підірвали економіку країни. Як висловилась одна ізраїльська газета, «ми взяли в рот більше, ніж можемо проковтнути»[155].
Низьким залишається життєвий рівень ізраїльтян. Безробіття, злидні, класові сутички — все це залишилось без змін. Збільшилося лише нахабство керівників з Тель-Авіва, які, прикриваючись іудаїзмом, намагаються видати противників їх екстремістських, реваншистських намірів за ворогів Ізраїлю і іудейської релігії. Як у свій час Гітлер оголошував противників націзму ворогами нації, коли саме вороги фашизму були справжніми захисниками інтересів німецької нації, німецького народу, так і сучасні тель-авівські
