Велика історія України - Микола Голубець

Низку кривавих боїв почав український наступ на кадетську школу дня 13 листопада. Повторювано їх ще в днях 15 і 17, але безуспішно. Кращими успіхами могла похвалитися українська акція на півночі міста. В днях 14 і 15 листопада опанували українські війська цілу краківську дільницю й витиснули противника на лінію вулиць - Граничної, Короля Яна і св. Мартина, тобто на периферії Замарстинова, де опанували важний обєкт - міську різню. Місцевим частинам помітно допоміг у тих операціях невеличкий але очайдушно сміливий загін ім. Гонти, що прийшов до Львова з Великої України, під проводом отамана Долуда.

Поляки, збентежені українськими успіхами, попросили перемиря, що й почалося дня 18 листопада, зразу на протяг 48 годин, а відтак продовжене до дня 26 листопада, 6-ї години ранку. Це перемиря сталося гробом українському перевороту у Львові. Поляки, що сподівалися підмоги з заходу, заграли тепер на проволоку й використали перемиря на основну реорганізацію свого фронту й підготування офензиви. Для цього вони вели переговори в той спосіб, щоби не дійти до ніяких позитивних рішень і перервати їх у моменті, коли їм наспіє допомога.

І справді дня 20 листопада наспіла полякам підмога, зорганізована пполк. Токаржевським у західній Галичині й корінній Польщі. 140 старшин, 1228 вояків і 8 гармат, що наспіли до Львова, зразу змінили ситуацію у Львові в користь поляків, що ранком дня 21 листопада кинулися до наступу на цілому фронті.

В останній хвилині надійшла противникові ще підмога з Кракова під проводом ген. Рої, що разом з силами полковника Токаржевського й місцевою польською залогою, рішили окружити українців й примусити їх до капітуляції. Польський наступ мав виразно окрилюючий характер - ліве польське крило мало дійти до Високого Замку, праве до Личакова й замкнути українцям приплив сил і відворот від сходу.

В розвою акції праве польське крило зфорсувало Снопків, Погулянку, Личаківський цвинтар і, дійшовши до залізничого двірця Львів-Личаків, вислало свої кінні відділи в напрямі Сихова й Винник. Зате ліве польське крило зустрілося з твердим опором українських частин. Боєвий фронт від Цитаделі, через будинок сейму до різні й двірця Підзамче не загнувся ні на одному місці. Українські війська, не зважаючи на перевагу противника, не тільки відбили його наступ, але в багатьох місцях перейшли до контрофензиви. Під вечір дня 21 листопада ситуація була того рода, що поляки, витративши розмах своїх свіжих частин на окрилення Личакова (вони обходили місто найдалі висунутими периферіями і тільки під горою св. Яцка окровавилися в зустрічі з українцями) й на безуспішний напір на ліве крило боєвого фронту, могли вернути назад до вичерпуючої позиційної війни. В загальному українська ситуація була тяжка, але не найгірша. На всякий випадок приказ української Начальної Команди до евакуації Львова, назначеної на ніч з 21 на 22 листопада, був несподіванкою й залишився незрозумілим до сьогодня. Провід української Начальної Команди спочивав тоді в руках полк. Стефанова й отамана Горука, як начальника штабу. В момент, коли фронтові частини готові були боротися до останньої каплі крови й мали всі дані до перемоги, нерви Начальної Команди, подразнені атмосферою запілля, не витримали. Українські війська опустили Львів по трьох тижнях кривавих боїв. Ранком дня 22 листопада поляки не могли зорієнтуватися що сталося. Відворот українців був такою для них несподіванкою й відбувався в такій тайні й порядку, що вони довго незважувалися рушити вперід, підозріваючи підступ з українського боку. Та підступу не було…

Гнітуче почуття відвороту й незавиненої невдачі огорнуло українські частини. Стомлені й огірчені виходили вони поза рогачки столиці. І тільки Українські Січові Стрільці не дали за виграну. Стрілецька старшина зібрана під проводом от. Вітовського ранком 22 листопада на попівщині в Миклашеві, рішила зорганізувати облогу Львова. До Стрільців приєдналися кращі частини б. залоги Львова й так почали творитися обложні групи - Схід, Старе Село, Щирець і т. д. що небаром обєдналися в бригади й стали завязком ІІ Осадного Корпусу Української Галицької Армії, якого провід спочив у руках полковника а відтак генерала й начального команданта УГА Мирона Тарнавського. Щойно тепер відгукнувся край і став поповнювати українські боєві частини добровольцями та новобранцями. Група Схід зорганізована при команді УСС з осідком у Куровичах поповнювалася людським матеріялом з Перемишлянщини, Тернопільщини, Бережанщини й Золочівщини; Група Старе Село під проводом стрілецького команданта сот. Микитки черпала свої запаси з Бобреччини, Ходорівщини, Станиславівщини, Гуцульщини й Покуття; південня Група Щирець під командою сот. А. Бізанца набірала людей з Львівщини, Стрийщини та Долинщини. Згодом повстали ще на західньому півдні групи - «Хирівська» і «Гофмана», що підсилювалися добровольцями з Дрогобиччини, Самбірщини, Перемищини й Турчанщини та Група Північ, якої базою була Равщина, Сокальщина, Жовківщина, Яворівщина й Радехівщина.

Державний переворот у краю

Поза Львовом, в якому український державний переворот зустрівся з опором і протиакцією польського живла, всі інші міста й місточка Східньої Галичини опинилися в українських руках майже без проливу крови. Мадярські, німецькі а також польські військові частини, як теж жандармські станиці, складали зброю й розбігалися і тільки в Яворові впали при розброюванні чужинецьких частин трупи. Українська міліція скрізь заводила порядок і облегчувала перехід адміністрації краю в українські руки. Але поляки примушені погодитися з фактом українського перевороту ні на хвилю не думали з ними примиритися. Державні урядовці польської національности в своїй більшости відмовилися служити Українській Державі, а польська молодь, зорганізована в комірках польської військової конспірації, робила все можливе, щоби приспішити вибух протиукраїнського постання. Вже в перших днях листопада пробували виступити польські військові організації в Дрогобичі, Бережанах, Самборі, Бориславі й Сяноці, але українські війська дуже скоро зліквідували їхню акцію.

Більше щастя й успіху мали поляки в Перемишлі й Ярославі. Перемиська залога, в якій українці мали перевагу, розбіглася вже 30 жовтня, а поляки використали це й опанували місто. Правда, ніччю з дня 2 на 3 листопада вдерлися до Перемишля відділи створені з довколишніх українських селян, розброїли польську залогу й арештували ген. Пухальського, що його Польська Регенційна Рада в Варшаві назначила командантом польських військ Галичини й Шлеська. Та попсувала справу й запропастила Перемишль добродушність перемиської експозитури Української Національної Ради. По блискучому успіху військових частин, вони ввійшли в переговори з поляками, й відправили полонених на Засяння, де вони обіцяли сидіти тихо, аж до рішення справи приналежности Східньої Галичини парижською мировою конференцією. Та поляки, підіждавши на допомогу з заходу, вдарили на Перемишль і по короткому бою опанували його наново дня 10 листопада. Відтепер мали поляки в своїх