Велика історія України - Микола Голубець
1 листопада 1918 р.
Не було часу для гаяння. Центральний Військовий Комітет, перезваний тепер Українською Військовою Командою, розіслав по повітових містах краю своїх курієрів, щоби вони перейняли владу, що у Львові мала зробити решта йсуо членів з сотником Вітовським у проводі. Очевидно, що у Львові перспективи для перевороту були найслабші. 1.400 українських вояків з 60 старшинами, зорганізованими Центральним Військовим Комітетом, проти двох добре зорганізованих і вивінуваних курінів та поменчих частин військової залоги й переваги неукраїнського населення Львова, в якому працювала Польська Військова Організація, це було страшно мало. Тільки віра в святість справи й її остаточну перемогу могла кинути цю горстку українського війська на переважаючого противника.
Ніччю з дня 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. поміж 2 і 4 годиною, українські частини 15 полку краєвої оборони, 50 вартового й 41 супровідного куріня вийшли з касарень, розброїли жовнірів неукраїнців, обсадили всі важніші урядові будинки й забезпечивши їх, вивісили на ратуші жовто-блакитний прапор. Силою несподіваного удару опанували українці столицю краю й сталися панами створеної собою ситуації без насильства й проливу крови. Щойно по військовому захопленню міста полагоджено формальність перебрання влади від австрійського намісника Гуйна в руки Української Національної Ради. В дні першого листопада 1918 р. перемогла не сила й скількість, але віра, готовість на саможертву й однодушність думки й чину, що її так небагато виявили українці продовж своєї історії.
Львівські бої
Український переворот заскочив не тільки австрійську залогу, адміністрацію й населення Львова, але й Польську Військову Організацію, що рівнобіжно з Українським Військовим Комітетом лаштувалася до захоплення міста й краю та передання його в руки Польської Ліквідаційної Комісії. Коли ж українці її випередили й поставили перед доконаним фактом, вона зараз приступила до протиакції - зразу конспіративної, а відтак явної. Про те, щоби станути на грунті самоозначення народів й погодитися з фактом існування української Державности в Галичині, ніхто з поляків, як військових так світських і не думав. Вони створили негайно свою Начальну Команду з організатором польських військових кадр - сотн. Мончинським у проводі й почали військову організацію польського живла в місті. Рівночасно вислали по Польщі своїх курієрів, щоби вони скрізь збірали добровольців, а від польського уряду в Варшаві вимогли військову допомогу. Центрами польської протиакції сталися - школа ім. Сєнкевича та Дім Техніків у південно-західній частині Львова. Вже 1 листопада перед полуднем зявилися на улицях Львова польські жовніри, що в першу чергу рішили опанувати головний залізничий двірець. Вони почали нападати й острілювати українські стежі на вулиці Сапіги й Городецькій. Їм у допомогу кинулося й польське цивільне населення Львова, що почало стріляти на українське військо з вікон, брам та заулків. Положення українського війська утруднювало й погіршувало те, що оскільки по українській стороні було тих тисячу з чимсь багнетів, якими переведено переворот, то первісна тисячка польських лєгіоністів і жовнярів, що піднялися протиакції росла з години на годину. Поляки мали до диспозиції кадри свого населення у Львові тоді, коли українці могли ждати поповнення своїх частин добровольцями з довколишних сіл і краю не зразу. Перевага поляків виявилася зразу не тільки в скількости, але й якости боєвих сил. Українці розпоряжали тільки горсткою старшин і такоюж горсткою жовнярів-селян тоді, як поляки мали зразу безліч старшин ріжних ступнів, а їх військові частини формувалися майже виключно з інтелігентних і півінтелігентних елєментів, до тогож обізнаних з містом. Шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці, оце була основа польських збройних сил. Прилучилася до них ще й сила великоміського пролєтаріяту, що то був, «як боєвий елємент, може некарний, але очайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і звязковій службі незрівняний». (А. Крезуб).
Вже на другий день по перевороті поляки могли похвалитися успіхами своєї протиакції. Опанувавши головний залізничий двірець з великими військовими магазинами, вони укріпилися в південньо-західній частині міста, з якої почали підїздову акцію на територію безспірно опановану українцями. Дня 3 листопада опанував противник кадецьку школу на Стрийській вулиці й упоєний успіхом кинувся на головні українські обєкти - казарму Фердинанда при Городецькій вулиці, Цитаделю, головну почту, святоюрську гору. Відбити польський наступ вдалося українцям тільки від деяких позицій, але святоюрська гора залишилася в руках противника. Щастям українців, що стомлені безупинними боями й десятковані дезерцією старших жовнірів з супровідного куріня попали вже в зневіру, був приїзд Українських Січових Стрільців до Львова, дня 3 листопада пополудні. Не гаючи часу УСС-и зразу скріпили залогу Цитаделі й кинулися відбивати головний двірець. Стрільці здобули двірець одним бравурним наступом, але… противник вдавшись в переговори про капітуляцію, використав їх для повернення собі втраченого обєкту. Новий наступ УСС-ів на двірець ранком чергового дня вже не вдався. Українські військові частини відступили з великими втратами, а противник захопив будинок дирекції залізниць при вул. Міцкевича й духовної семинарії при вул. Коперника. В чергових днях противник безустанно натискав на головні українські обєкти - касарню Фердинанда при Городецькій, будинок сойму й головної почти. Змагаючись на периферіях міста, противник старався за всяку ціну опанувати залізничий двірець Підзамче. Та в днях 5 і 6 листопада сила польського натиску заломалася. Українські війська, вдержуючи останками сил головні обєкти, почали переходити до протинаступів і самостійних офензивних акцій. Колиж дня 9 листопада поляки рішили проломити український фронт і тому кинули всі свої сили на будинок сойму, яким командував пор. УСС. Ілько Цьокан, мусіли з великими втратами в людях відступити й обмежити свою акцію тільки на оборону. Боєва ініціятива перейшла з
