Велика історія України - Микола Голубець

Від нині Українська Народня Республика стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу.

З усіми сусідніми державами, а саме Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й іншими ми бажаємо жити в згоді й приязни, але жадна з них не може вмішуватися в життя самостійної Української Республики».

В продовженні універсалу перейменовано раду Генеральних Секретарів на раду Народніх Міністрів, якій доручено як найскорше довести переговори з центральними державами до успішного кінця, не вважаючи на ніякі перешкоди з боку якихнебудь частин бувшої російської імперії та вжити твердих і рішучих заходів до оборони й очищення України від московських наїздників. В ньому теж накреслено плян інтензивної розбудови української культури та економіки.

В моменті, коли совіт більшовицьких комісарів відсахнувся від свого первісного гасла про самоозначення народів царської Росії й станув на грунті російської федерації, для якої рішив силою «обєднати український пролєтаріят з російським», коли Франція підхопивши федераційні гасла III універсалу почала грозити Україні санкціями за майбутній сепаратний мир з центральними державами, треба було ясно й рішуче усунути всякі вагання й двозначности, що їх допускали досьогочасні енунціяції українського парляменту й уряду. І це власне робив IV Універсал Центральної Ради.

Більшовицький наступ

IV Універсал пройшов голосами української більшости Ради. Комуністично настроєні жиди, які силою далеко посунутого українського лібералізму, попали в її склад, станули в опозицію й підбехтали до неї українську соціял-демократичну фракцію. В момент найбільшої небезпеки для відродженої української Державности, соціял-демократи відкликали своїх представників з Народнього Міністерства й тим кроком підірвали його авторитет і працездатність. Скористали з цього більшовики й вислали на Україну нову хмару своїх агентів, що мали підготовити розвал Центральної Ради з середини, а рівночасно рішили обложити Київ своїми військами. Більшовики поспішали зліквідувати українську державну незалежність за всяку ціну, ще заки Українська Народня Республіка зможе навязати звязки з центральними державами й усталити з ними передумови миру. Самі не зважуючись ні на мир ні на війну з центральними державами, більшовики вислали до Берестя, крім власної делєгації ще й делєгацію фіктивного більшовицького уряду України з Харкова, яка очевидно, заявилася за федерацією з Московщиною й спільними з нею переговорами з центральними державами. Колиж центральні держави визнали кориснішим для себе провадити переговори нарізно з представниками Української Народньої Республики й більшовиками, останні зробили все можливе, щоби зайняти Київ і проголосити українську мирову делєгацію представництвом держави без столиці, уряду й території. Це більшовикам до деякої міри вдалося. Окруживши Київ й розклавши українські військові частини в самому Києві, вони приступили до концентричної атаки на столицю України. На чолі своїх військ пойтавили вони сина українського письменника Михайла Коцюбинського - Юрія, що 28 січня 1918 р. станув під мурами Києва. Десять днів тривав безпощадний обстріл столиці України, десять днів вірні Центральній Раді частини, в першуж чергу - Січові Стрільці, жертвенно боролися з більшовицькою зрадою й провокацією в середині обложеного міста. Криваві бої відділів українських студентів і середньб-шкільників під Кругами (28 січня), Гребінкою й Дарницею, не спинили переважаючих сил противника. Мов чорна хмара наступали його ватаги від Гомеля, Харкова й Полтави з лівого, та від Жмеринки, Козятина й Фастова з правого боку Дніпра. На 28 січня 1918 р. назначено девяту сесію Центральної Ради, для ухвалення основних законів Республики - земельного, робучого, про контролю продукції й т. п. Та в сам день відкриття Центральної Ради, Юріївський полк української залоги, розагітований більшовиками, не зважившися виступити проти Центральної Ради отверто, почав бешкетувати під її будинком і в місті. Тоїж ночі жидівське й московське робітництво Києва заняло робітні київського арсеналу й проголосило генеральний страйк. Рівночасно, на периферіях столиці почалася партизанка жидівсько-московського пролєтаріяту й насланих більшовиками провокаторів, з військовими частинами Центральної Ради. Петербурський центр більшовиків, повідомлений про події, зразу оголосив усьому світові, що столиця України опинилася з днем 29 січня в більшовицьких руках. Українська мирова делєгація, відрізана від столиці, незорієнтована в ситуації, найшлася в тяжкому положенню. Й тільки завдяки геройській саможертві безіменних київських телеграфістів, що в полумю більшовицької анархії в Києві не втратили голови й віри в остаточну перемогу Центральної Ради, вдалося добути автентичне звідомлення про справжню ситуацію в столиці. В руки мирової делєгації в Берестю дісталася депеша про те, що вірні Центральній Раді війська приняли рішучі міри проти більшовицької провокації, та що вони поведуть боротьбу з анархією аж до переможного кінця. Ця вістка позволила делєгації видержати на свойому захитаному становищі супроти центральних держав й у вступних переговорах вимогти на них цілу низку уступок по лінії корисного й чесного миру для Української Народньої Республики. В дійсности на мирі залежало обом сторонам, а зосібна центральним державам не могло залежати на використовуванню трудного положення українського уряду. Ходило про те, щоби заключити мир з якоюсь моральною силою, якаб давала запоруку його тривкости й матеріяльних користей, а серед тогочасної анархії такою силою була тільки Центральна Рада. Вона одна могла лєгітимуватися волею народніх мас, вона одинока серед розвалу й анархії репрезентувала якусь державнотворчу ідею. З другого боку мир з центральними державами давав українському урядові не тільки формальне визнання української державної суверенности, але й такі практичні користи, як мілітарне забезпечення від заходу, можливість нормальної демобілізації фронтових частин, упорядкування внутрішніх відносин, торговельних звязків з заходом, а перш за все повороту українських полонених з Німеччини й Австрії, де вони, заходами Союзу Визволення України не то що перейшли національно-освітній вишкіл, але й були зорганізовані в національно-свідомі військові формації. Випочаті по таборах й нездеморалізованї ще більшовицькою агітацією, вони уявляли собою не тільки чисельну але й моральну вартість. Тому то український уряд робив усе можливе, щоби протриматися в Києві як найдовше й уступити перед більшовицькою перевагою не скорше, як по заключенні мира з центральними державами. Зрозуміли повагу ситуації навіть ліві угрупування Центральної Ради й тому, дня 28 січня, серед гуку більшовицьких гармат Центральна Рада могла приняти одноголосно земельний закон та полагодити крізу в лоні уряду, на якого чолі станув представник української соціял-революційної фракції - Всеволод Голубович. Партії, що дотепер бойкотували уряд, дали дозвіл своїм членам вернутися до нього.

Тимчасом довкола Києва й у самому місті боротьба не втихала. Більшовики обстрілювали місто, а рівночасно міське шумовиння не кидало уличної партизанки. Поодинокі міські обєкти переходили з рук до рук, розвалювались і горіли від гарматніх стрілен будинки, трупи оборонців українського уряду застелювали улиці, смерть косила й цивільне населення. Десять днів тяглися криваві бої з більшовиками в місті й на передмістях.