Велика історія України - Микола Голубець
Особливо тяжко приходилося переживати галичанам безупинні жандармські труси, арешти та заслання. «Місцями поголовне арештовано й засилано в глубину Росії українських священників, всю інтелігенцію, маси свідоміших селян та міщан. Все те, найбільш нелюдським способом хапали в чому застали, арештували, волочили по вязницях і етапами висилали в Сибір, без різниці - жінок, дітей, старців, хорих і калік. Один тільки український комітет у Києві зареєстрував їх до 15.000, а цеж тільки частина». Колиж московська армія, почала відворот з Галичини то московські жандарми почали арештувати й, вивозити кого тільки запопали. Згодом, коли австро-німецькі війська переступили західні кордони російської імперії, почалася дика евакуація населення Холмщини, Підляша, Волині й Поділля. Поневолі нагадувалися страшні часи «згону» правобережного населення на Лівоберіжжя з 1680-их рр.
«Люди йшли й гинули дорогою. Траплялися вантажні вагони набиті самими дітьми, що по дорозі повмирали з голоду й спраги, або побожеволіли з переляку» (М. Грушевський).
Правда, дехто з поважніших і більш далекозорих москалів соромився всього того варварства, бачучи в ньому остаточну компромітацію т. зв. «визвольної війни» Москви. «Ми відтрутили від себе рідний нам український народ і затьмарили ясне обличчя великої визвольної війни» - говорив кадет Мілюков на зібранню думи в лютні 1915 р. Але такі викиди совісти не бентежили більшости москалів. Вони йшли на повне знищення українства, а для цього не перебирали в засобах. Та це тільки пімстилося на них і замісць допровадити до ліквідації українства, приспішило розвал московської тюрми народів.
Між двох сил
Якнебудь пореволюційна російська реакція не мала вже сили загнати весь український рух Подніпрівя назад у підземелля, з якого воно вийшло в 1905 р., всеж таки вона вспіла приборкати його стихійну експанзивність й позбавити його політичної закраски. Боротьба за українську автономію, що її гасло сконкретизувало українське громадянство в першій і другій державній думі, уступила знову місця культурно-науковій праці в верхах і освітній праці в низах українського громадянства. Скрізь був слідний поворот до т. зв. позитивної праці, для якої гасла автономії, не кажучи вже про державно-політичний сепаратизм чи самостійність, вважалися неактуальними, а навіть шкідливими для культурного розвитку українства. Українські «поступовці» й ріжношерсті соціялісти станувши на грунті російської державности й ставилися вороже до горстки українських сепаратистів-самостійників зпід знаку Миколи Міхновського. Думка про те, що рятунок України перед загладою криється в перемозі всеросійської, соціяльної революції, перемогла. В такому стані застукав політичне українство вибух світової війни.
Вістку про мобілізацію й виповідження Австрії війни, прийняли українські кола, згуртовані довкола петербурського місячника «Украінская Жізнь», як заповідь обєднання всіх українських земель у межах російської імперії. З вірою, що остаточний вислід війни вийде на добро українській справі, видала «У. Ж.» надзвичайний випуск під гаслом «Українці і війна», в якому була складена державно-правна деклярація поневоленого Москвою українства.
Деклярація починається від спроби опрокинення підозріння українства в австрофільстві. «В ідеалах українців, починаючи від Кирило-методіївського Брацтва» аж до наших днів, національний розвиток тої частини українського народу, що ввійшла в склад Росії, був завсігди звязаний з її межами й долею заселюючих її народів. Вороги Росії старатимуться перетягти українське населення на свій бік і всякими обіцянками, політичними й національними, посіяти серед нього замішання. Українці не підуть на приману провокаторських заходів і сповнять свій обовязок громадян Росії в ту тяжку хвилину аж до кінця, й не тільки на полі бою, в рядах борців з тими, що каламутять світовий мир і ламають право, але й як громадяне краю, обовязані в міру сил причинюватися до успішного сповнення російською армією виїмкове тяжкого завдання, яке їй припало»…
Оскільки трудно було запідозріти зазбручанських українців у такому полумяному державному патріотизмі, якого виразом була наведена в горі деклярація, то сама охота оминути репресій на український рух, зовсім себе не виправдала. Москалі, що післали свою армію громити українство в Галичині, не завагалися перед розгромом українства в себе. В першу чергу жертвою московського погрому впала українська преса, а «українські лязарети», що їх власними заходами й коштами зорганізували українці на доказ свого патріртизму, опинилися під строгим доглядом московської жандармерії. Зрештою, коли делєгація тих льояльних, українських громадян Росії зявилася в міністра закордонних справ Сазонова зі скаргою на безпримірне нищення українства в Галичині й Буковині, то почула цинічну відповідь: «Чогож ви хочете? Саме тепер прийшов найдогідніший момент, щоби раз на-все покінчити з вашим українством»…
Вражіння, яке зробило на зазбручанських українців заняття Львова московськими військами, віддають слова особистих, споминів Д. Дорошенка: «Багато людей плакало. Тепер, коли до нас дійшли такі відомості про повний розгром українського життя в Галичині, коли київські участки й вязниці заповнилися вивезеними галичанами, поміж якими були університетські професори, поважні старші священики, інтелігенти всяких професій, жінки, діти, селяни, коли ми побачили, що все це вирване з хат неждано, без грошей, часто напів одягнене, смертельно залякане, та що їх забирають до томської, іркутської, архангельської й астраханської губернії без засобів, невідомо на яку долю й на який час, тоді то ми, київські українці зрозуміли нарешті, чим є та «визвольна війна» та яку долю готують для нас її переможні наслідки».
Даремне пробував боронити позицій загроженого українського льоялізму М. Грушевський, в петербурській «Речі»: «Розвязки українського питання в Росії я не бачив у відірванню від неї українських земель» тільки в полагодженні його законоправною дорогою, спільними зусиллями поступово українського й російського громадянства, в межах російської держави і на основі конституційного розвитку, автономії країв і національного почування»…
Такто ставилися до Росії свідомі й активні українці зпід знаку Товариства Українських Поступовців, що може бути признане за репрезентанта й викладника настроїв і думок довоєнного, національно здеклярованого українства. Зате українські соціял-революціонери та соціял-демократи, якнебудь ставилися вороже до російського уряду, то в основі не сходили з грунту російської державности й були явними противниками українського сепаратизму. Разом з своїми російськими товаришами проголосили вони «війну війні», а в своїх партійних підземелях готувалися до соціяльного перевороту.
Та все те в ніякій мірі не давало уявлення про те, що діється й що назріває в українських народніх масах, та як у них могутніє укрита національна
