Коли сонце було богом - Зенон Косидовський

Але, з іншого боку, деякі факти свідчать, що віра в божественність царя в Шумері не могла бути такою сліпою, як це здавалося б. Ми вже знаємо про обставини пограбування гробниці царя Абаргі. Грабарі вчинили цей злочин незабаром після смерті царя і при тому затягнули труп у потаємне місце, щоб можна було спокійно обдерти з нього всі коштовності. І якщо вже ці люди наважилися на таке ризиковане блюзнірство, то важко припускати, щоб вони вірили в божественність царя і боялися його помсти.

А грабарі були жителями Ура і разом з усіма іншими мали зоставатися під впливом всесильного забобону, який з дитячих років прищеплювали їм жерці. Коли ж наперекір цим впливам вони так цинічно поставились до царського трупа, то цілком можливо, що й серед офір похоронного обряду були люди, які не вірили повчанням жерців. Смерть у царській могилі, незважаючи на пишноту, для них, безумовно, була мукою.

І, напевне, багато офір ішли на смерть не з доброї волі. Але чому ж тоді не знайдено жодного сліду, з якого видно було б, що вони опиралися? Відповідь проста: ці люди йшли на смерть так само покірно, як засуджений іде на ешафот, коли в нього немає можливості ні пручатися, ні втекти. Ішли на смерть, охоплені жахом, а не сподіванкою на замогильну службу в почті небіжчика-царя.

Варварський похоронний обряд сягав своїм корінням у глибину класового суспільного ладу і був, так само як і обожнення царя, одним із знарядь визиску трудящих. Поступово віра в божественність царя почала підупадати, жорстокий звичай зустрічав дедалі більший опір і досить рано відмер. У царських могилах пізніших епох археологи вже не знайшли людських офір, отже, можна гадати, що цей звичай відмер, коли перестала існувати перша царська династія міста-держави Ура.

У царських могилах Вуллі зібрав достатньо» фактів, щоб наважитись відтворити похоронний церемоніал. В одному місці біля трупів знайдено мікроскопічні рештки тканини, з яких можна встановити, що жінки були одягнені в шати пурпурового кольору. Арфи вказували на те:, що в цій групі жінок були арфістки, а в інших, напевне, танцівниці, співачки й покоївки. Одна арфістка тримала руку на. арфі в тому місці, де колись були струни. Складалося враження, що жінка вмирала, беручи на арфі останні акорди.

На підставі цих і багатьох інших деталей неважко відтворити всю мальовничу картину похорону. Ось до похилого спуску урочисто входить процесія арфісток, співачок і танцівниць, придворних дам і служниць, солдатів і конюхів, сановників і офіцерів. Слуги вносять посуд і скриньки, осли й воли тягнуть вози та колісниці — словом, у могилі збирають усе добро покійного царя.

Вояки в повному спорядженні стають на свої чати довічних охоронців могили. Уздовж муру лаштуються арфістки й співачки. Під палючим сонцем Месопотамії горить, ніби живий вогонь, пурпур довгих жіночих тунік, сипле іскри золото й срібло коштовних прикрас, виблискує полірована мідь шоломів, списів і кинджалів, веселкою виграють разки намиста…

Через відчинені ворота гробниці у півтемряві видно розкішно убраний труп царя, який лежить на похоронних ношах. І доки тривав похорон, тут линуть тихі звуки арф, жіночий хор, обрядові співи жерців і голосіння придворних жалібниць.

За умовним сигналом люди з царського почту підходять по черзі до великого казана, черпають кубком снотворний напій і хильцем випивають його. Потім повертаються на свої місця, лягають на землю й поволі засинають. Арфістки перебирають струни дедалі повільніше, співи замовкають… Довкола настає велика, сповнена чекання тиша.

І от з вершини зикурату лунають звуки фанфар. На знак жерця в яму спускаються солдати; спритними ударами кинджалів вони добивають людей і тварин. Після цього грабарі засипають жорствою вхід у гробницю, закидають землею величезну яму разом з похилим спуском і склепом. Люди в жалобі поволі повертаються до своїх повсякденних справ…

Минуло тільки три століття, а про царську пару в підземному мавзолеї зовсім забули. Наступні покоління жителів Ура вже нічого не знали про володарів, які забрали з собою стільки людських офір і стільки коштовних скарбів, не знали навіть, що в тому місці було колись кладовище. І тут почали зсипати різне сміття, каміння. Пагорб піднімався дедалі вище, і склепи опинилися глибоко під землею. Минуло ще сім століть, і там виникло нове кладовище, на якому поховано перукаря та дворецького дочки царя Саргона, жриці богині Місяця.

Тільки через п’ять тисяч років археологи витягли з мороку забуття імена цариці Шубад і царя Абаргі, відкрили приголомшливу таємницю їхнього похорону.

ОРЕНДАРІ МАЄТНОСТЕЙ БОЖИХ

Урожайна, колись Месопотамія була водночас убогим краєм: природа не дала їй ніяких корисних копалин. Тому сировина, з якої шумерські ремісники виготовляли художні вироби, що їх так багато знайшли археологи, неодмінно мала походити з-за кордону.

Царі та жерці привозили з інших, часом навіть далеких країн кедрове дерево, напівблагородні камені, алебастр, діорит, мідь, черепашки, золото й срібло, а насамперед улюблений лазурит. Ці коштовні товари, вони діставали за продукти сільського господарства свого краю — шерсть, худобу, ячмінь, маслини, м’ясо, свійську птицю й фініки, а частково й за готові вироби шумерських ремісників, такі, як шерстяні тканини, шкіряні сандалі, зброя, оздоблена різноманітними прикрасами, ювелірні вироби, кераміка, інструмент, майстерно виготовлені печатки, посуд з різних металів, статуетки, косметичні товари.

Дивовижне багатство, відкопане в могилах шумерських царів-жерців, говорить нам про тогочасні суспільні стосунки більше, ніж деякі письмові джерела. Ми довідуємося передусім про два основні факти: по-перше, вже за 3 000 років до нашої ери внаслідок технічного. поступу в рільництві шумерський селянин виробляв значно більше продовольства, ніж йому потрібно в було на власний прожиток; по-друге, весь цей надмір продукції панівні класи загарбували собі, багатіючи на цьому.

Яскраве світло на класовий устрій шумерських міст кидають записки та хроніки, знайдені в руїнах храмів і палаців. Жерці й деякі шумерські царі збирали бібліотеки й архіви клинописних табличок, які зберігали в конвертах з випаленої глини. Завдяки щасливому збігові обставин, до нас дійшло кілька таких бібліотек, як, наприклад, бібліотеки в містах Лагаш, Ніппур і Сіппар, що містять десятки тисяч клинописних табличок і насамперед велика бібліотека в Ніневії. Її заснував ассірійський цар Ашурбаніпал, палкий любитель документів, який за допомогою цілої армії переписувачів та агентів зібрав у своєму палаці всі доступні йому джерела — майже всю ассіро-вавілонську літературу.

Буржуазна археологія не вміла використати цих джерел і займалася переважно історією царів, воєн та завоювань. Вона