Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Тим часом молоді українські прозаїки й поети мріяли про нові форми художнього досвіду. Наприклад, літературна група «Гарт» прагнула «об’єднати пролетарських письменників України», щоб створити «єдину міжнародну комуністичну культуру». Але її лідери, колишні боротьбисти, не були впевнені, що це насправді можливо:

Ми не знаємо, чи зникнуть емоції під час комуйізму, чи зміниться людина настільки, що стане сяючою кулею, яку складатиме лише голова і мозок, чи з’являться нові, трансформовані емоції. Отже ми точно не знаємо, яка форма мистецтва з’явиться при комунізмі...[258]

Інша організація — «Плуг» — опікувалася письменниками із села й надавала перевагу розвитку творчої молоді в сільській місцевості. Вона організовувала читацькі гуртки й відряджала на село просвітницькі загони. У своїй літературній програмі члени організації проголосили, що метою групи є «створення широких картин, робіт на загальнолюдські теми і зображення життя революційного селянства». Плужани також створили першу письменницьку колонію в Україні — багатоквартирний будинок у Харкові, в якому спільно мешкали письменники та журналісти.[259]

Уперше в історії українська інтелігенція отримала ресурси й правовий статус, необхідний для стандартизації рідної мови. Ніколи в минулому українська мова не була офіційною мовою модерної держави, тому не існувало її загальноприйнятого варіанту. Мова на Західній Україні мала в собі багато запозичень із польської, тоді як у Східній Україні відчутним був вплив російської мови. Вперше в історії Всеукраїнська академія наук створила комісію для узгодження розбіжностей, і також розпочала роботу над ґрунтовним російсько-українським словником. У 1925 році Рада народних комісарів УСРР також створила при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису й стандартизації мови, спершу під керівництвом Шумського, а потім Скрипника. Після багатомісячних обговорень результатом роботи комісії стала Всеукраїнська конференція з питань правопису в Харкові навесні-влітку 1927 року. До участі в конференції Скрипник запросив провідних вчених зі Львова, на той час польського міста. «Харківський правопис», узгоджений на конференції, став нормативним для українців у радянській Україні. Правопис був покликаний стандартизувати мову і в українській республіці, й за її межами.[260]

Впевненість українського керівництва в своїх діях зростала, і тому не дивно, що деякі партійні керманичі намагалися поширити українську культуру за межі республіки, інколи навіть за підтримки Москви. Зокрема, сталінське керівництво схвалило спроби Харкова впливати на українців у Польщі. Шумський мав зв’язки з Комуністичною партією Західної України, що на той час перебувала в складі Польщі. Сталін особисто в 1925 році зустрівся з делегацією із Західної України і, звичайно, сподівався, що ці комуністи допоможуть дестабілізувати польську державу.[261] Однак ситуація змінилася, коли деякі націонал-комуністи зацікавилися майже 8 мільйонами українців, які проживали в Росії, і зокрема 915 тисячами українців, котрі мешкали на Кубані. З 1925 року українське керівництво активно підтримувало культурне життя українців у Росії, виступало за збільшення кількості українських шкіл і навіть намагалося змінити східний кордон республіки для включення до її складу українськомовних районів.

Зміни кордону були мінімальні. Керівництво Північного Кавказу успішно протистояло активності українських діячів, але мусило змиритися з відкриттям українських шкіл після того, як дослідження політичних настроїв козаків, ініційоване ЦК, оприлюднило докази «масової контрреволюційної роботи» та загальне невдоволення владою. У відповідь на ці настрої Москва надала козакам по всій Україні та Росії статус національної меншини. Позаяк кубанські козаки розмовляли українською, вони отримали право відкрити школи з українською мовою викладання.[262]

Цю культурну активність «згори» супроводжувала українізація «знизу», тобто впровадження української мови у практику повсякдення — в засоби масової інформації, громадське життя й насамперед у школи. Ще до початку навчального року в 1923 році уряд республіки постановив, що всі українські школярі повинні навчатися рідною мовою за новою освітньою програмою, котра передбачала «виховання вірних державі громадян».[263] Ідея полягала в тому, щоб зробити селянство не лише письменним, а й радянським. Засвоївши ідеї марксизму українською мовою, селяни повинні були стати невід’ємною частиною радянського суспільства. Для ширшого і якнайшвидшого просування мови в освіті Скрипник імпортував 1 500 шкільних вчителів з Галичини, де українські школи існували довше, а викладання української мови мало давні традиції.[264]

Ці рішення мали далекосяжний вплив. Відсоток книг, опублікованих українською мовою, виріс вдвічі з 1923 по 1929 роки. Також стрімко зросла кількість українськомовних газет, періодичних видань і кількість українських шкіл. У 1923 році викладання більше ніж у половині шкіл республіки відбувалось українською мовою. Через десять років цей показник сягнув до 88%.[265]

У багатьох місцях зміни стосувалися не тільки мови. Петро Григоренко, тоді ще сільський школяр, який пізніше стане радянським генералом і дисидентом, згадував цю епоху як справжнє прозріння. Двоє вчителів заснували в його селі відділення «Просвіти»: «Тут я вперше побачив і почув бандуру, а згодом зіграв на ній. Від них я дізнався про Кобзаря, написаного великим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком. Від них я дізнався, що я належав до тієї ж національності, що й великий Шевченко, що я був українцем».[266] У той час Григоренко не бачив конфлікту між його «українською» ідентичністю та більшовицькими ідеями: «Любов до моєї культури та мого народу поєднувалася в моїй свідомості із мрією універсального щастя, міжнародної єдності та необмеженої “сили робітників”». Трохи пізніше в його «Просвіті» було створено комсомольський осередок, а сам Григоренко став його активістом.[267]

Інші пішли схожою стежкою. Українізація зробила модною народну музику, і сотні молодих українців, як міських, так і сільських, створювали ансамблі бандуристів, виконували традиційні пісні під час різних громадських заходів. Інколи пісні, що мали релігійне або антиросійське спрямування, треба було пом’якшувати або «секуляризувати». Проте цей романтизм, здавалось, привертав до себе молодь, включаючи Григоренка, який саме у «Просвіті» дізнався про те, що він українець.[268]

Перекази про славетне минуле надихали багатьох. Директор однієї школи в Києві так захопився викладанням української поезії, що перейменував свій заклад на Трудову школу № 1 імені Тараса Шевченка, а шкільну програму склав довкола спадщини Кобзаря. Він закликав школярів вести щоденники, де б вони занотовували свої думки та робили малюнки до поезій Шевченка. Учні також ставили вистави про поета в місцевому клубі робітників та взяли інтерв’ю для шкільної газети у прибиральника, батько якого був знайомий з поетом.[269] У