Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Якщо після революції більшовики підтримали національне пробудження в неросійських республіках, то на час Другої світової війни етнічні росіяни відновили свою панівну роль в ієрархії радянських націй, а неросійський націоналізм у СРСР зазнавав переслідувань. Однак на міжнародній арені «вічне» бажання українців і білорусів жити в одній державі використовувалося як обґрунтування радянської анексії частин довоєнної Польщі, Румунії та Чехословаччини. Справді, на поверхні не було палкішого прихильника принципу національного «самовизначення» Вудро Вілсона, ніж Йосип Сталін, який виправдовував анексію нових територій під час Другої світової війни в термінах самовизначення національних меншин у Східній Європі.
«Національне» мислення Сталіна було співзвучним його революційному баченню та риториці. Ідея світової революції, висунута більшовицьким режимом на початку 1920-х рр., ніколи не втілилася в життя, але до початку 30-х рр. радянці продовжували заохочувати розвиток місцевих культур у своїх частинах України, Білорусі та Молдови, сподіваючись, що приклад національного відродження під їхнім правлінням спонукатиме іредентистські тенденції серед національних меншин у молодих державах Східної Європи та натхне їх на пролетарську революцію. З початку 1930-х рр. радянці відмовилися від таких планів і призупинили або навіть знищили національне відродження у прикордонних республіках. Однак початок Другої світової війни дав Сталіну змогу відновити ідею експорту пролетарської революції за радянські кордони[97].
Із часів Наполеона політичний і соціальний статус-кво в Європі ніколи не стояв перед настільки серйозними викликами від однієї революційної держави, як це було на заключних етапах Другої світової війни. У роки до вторгнення Наполеона до Росії 1812 р., російські журнали були повні анекдотів про неосвічених і некультурних генералів французького імператора. Тепер настала черга західних союзників бути шокованими манерами тих, хто керував новою революційною імперією. Палацовий антураж переговорів у Ялті увиразнював соціальну та культурну різницю між Йосипом Сталіним та його попередниками.
Романови, Гогенцоллерни, королі й королеви британського королівського дому Саксен-Кобурґ-Ґота не тільки належали до одного освітнього, культурного та політично ексклюзивного клубу європейської королівської спільноти, але багатьох із них пов’язували кревні узи. Вони прекрасно знали, що саме кожен із них відстоював і мав на увазі під час обміну нотами або зустрічей на конференціях. Ситуація в Ялті 1945 р. була цілком відмінною. Якщо у Британії 1917 р. королівська сім’я просто змінила своє прізвище із Саксен-Кобурґ-Ґота на Віндзор, перетворення в колишньому царстві Романових було набагато глибшим.
На час проведення Ялтинської конференції Великою Британією та Сполученими Штатами керувала у певному сенсі власна аристократія. Вінстон Черчилль був нащадком знаменитої сім’ї Спенсерів, яка дала Англії низку відомих громадських діячів та політиків. Подібно до Черчилля, Франклін Делано Рузвельт був нащадком Генрі Спенсера, першого графа Сандерленда. Про цей факт жоден із двох політиків не забував. Утім в американському контексті важливішим був віддалений стосунок Франкліна Рузвельта до президента Теодора Рузвельта та його одруження із племінницею президента, яку він зустрів на прийомі в Білому домі. У Ялті Рузвельт та Черчилль, випускники закритих шкіл — лондонського «Херроу» та массачусетського «Ґротону» — мали зустрітись із сином грузинського чоботаря-п’яниці, який навіть не закінчив православної семінарії.
Відмінності у вихованні, освіті та політичному досвіді лідерів у Ялті також знайшли відображення в їхніх делегаціях. Ентоні Іден був зразковим британським джентльменом за зовнішністю, мовою та манерами. Випускник Ітону та Оксфорду, де він вивчав східні мови, Іден був нащадком давньої землевласницької родини та сином баронета. Едвард Стеттініус був типовим представником породи американських підприємців, які віталися в адміністрації Рузвельта. Син партнера в банківській установі Дж. П. Моргана, він навчався в ексклюзивній школі Помфрета в Коннектикуті, перш ніж вступити до Університету Вірджинії, де здобував освіту протягом чотирьох років, але не подбав про отримання ступеня. Натомість партнер Ідена та Стеттініуса у Ялті В’ячеслав Молотов був сином клерка провінційного магазину. Підривна діяльність молодого Молотова та заслання до Сибіру перешкодили йому закінчити Санкт-Петербурзьку політехніку, де він провів два роки перед революцією. Умілий партійний бюрократ, Молотов не говорив жодною іноземною мовою. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року він став наркомом з іноземних справ, замінивши досвідченого дипломата Максима Литвинова, чиє єврейське коріння зробило його непридатним в очах Сталіна для проведення переговорів із Гітлером.
Досвідчені експерти з радянських справ в американських і британських дипломатичних службах, які супроводжували своїх начальників у Ялті, мали довгу традицію розглядати культурні розбіжності між обома сторонами як доказ неповноцінності радянців. Більшість британських дипломатів та експертів Міністерства закордонних справ не вважала росіян повноцінними європейцями. Було заведено припускати, що вони втілюють східні риси, розриваючись між крайнощами гуманізму і жорстокості. За поширеною думкою, вони мали схильність до тиранії, селянський менталітет, були неорганізованими і могли працювати лише короткими спалахами хаотичної активності. «Російський темперамент, — писав англійський посол у Москві сер Арчибальд Кларк Керр, — як і раніше, вважає тривалі старання нестерпними». Іноді трактування радянців як нижчих слов’ян поступалося місцем зневажанню їх як євреїв, у результаті чого виникала цікава суміш орієнталізму, антикомунізму й антисемітизму. Наприклад, Александр Кадоґан, ображений радянськими звинуваченнями в тому, що британці вдавалися до таємних переговорів із Німеччиною, зазначив у своєму щоденнику в січні 1944 р.: «Це напрочуд жахливо. Ми розповідаємо росіянам про все і граємо з ними по-чесному. Вони — найогидніша нестерпна групка євреїв, яку я будь-коли зустрічав».
Ще нижче у британському (або ж американському) переліку неповноцінних народів розташовувалися неслов’янські народності Радянського Союзу. Аверелл Гарріман, засмучений формою прохання Молотова щодо отримання американських позик напередодні Ялтинської конференції, пояснював це діяльністю члена Радянського державного комітету оборони Анастаса Мікояна, «який не відмовився від свого вірменського коріння». «Коли він починає переговори, то керується принципом “удвічі більше за півціни”, — телеграфував Гарріман у Державний департамент, — а потім потроху йде на поступки, очікуючи у процесі, що ми виснажимося». Пізніше він згадав, що радянці розлютилися, коли, прослуховуючи британське посольство в Москві, почули коментарі про свою неповноцінність. Він зазначив: «Якби вони прослуховували й нас, то знали б, що [голова американської військової місії в Москві, генерал Джон] Дін і я говорили те саме... Сталін був особливо вразливим щодо цієї теми». Як з’ясувалось, американське посольство також прослуховувалося[98].
Якщо британські та американські дипломати пояснювали різницю між собою та своїми радянськими в расових або культурних термінах, радянці зробили це в класових термінах. Вони розглядали американських і британських політиків та дипломатів як представників єдиної імперіалістичної групи. Для Сталіна, Молотова та Андрія Громика, молодого радянського посла у Вашингтоні, вони були насамперед класовими ворогами-капіталістами, які шукали способів перехитрити наївних і чесних представників робітничого класу. Політична культура й демократична риторика лідерів союзників були лише прикриттям їхніх кримінальних намірів. Громико коментував стиль західних дипломатів: «Вони можуть когось задушити, але робитимуть це в дитячих рукавичках, із усмішкою, майже ніжно».
Молотову легше було мати справу з нацистським функціонером Рудольфом Гессом, якого він дражнив під час
