Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий

Прем’єр-міністр не подорожував без своєї кімнати карт. Коли він привіз її до Вашингтона вперше, у грудні 1941 р., то так вразив президента, що Рузвельт наказав облаштувати подібну кімнату на першому поверсі Білого дому. Упродовж кількох місяців, що передували Ялті, погіршення здоров’я президента скоротило частоту візитів до кімнати карт, яка також слугувала центром комунікацій. Його щоденні брифінги щодо ситуації на фронті тепер відбувалися в кабінеті адмірала Макінтайра, поки лікар президента займався лікуванням синуситу. Однак Черчилль як колишній армійський офіцер глибоко вникав у повсякденні справи війни і був явно радий продемонструвати Сталіну своє володіння ситуацією. Він особисто повідомив про ситуацію на Західному фронті.

Фельдмаршал Гарольд Алекзандер, британський полководець союзних військ в Італії, ознайомив Сталіна із ситуацією в Середземному морі. Майор Артур Герберт Бірс, який перекладав для Черчилля та Алекзандера, вважав, що звіт справив на Сталіна враження. Здавалося, він відверто зацікавився тим, що чув, і зазначив, що німецький наступ в Італії був дуже малоймовірним. Сталін запропонував обійти німецьку оборону на Апеннінах і перевести союзні загони з Італії до Центральної Європи через, як його охрестив Черчилль, «Люблянський прохід». Там вони мали б приєднатися до радянських військ поблизу Відня.

Цієї миті Черчилль, мабуть, пошкодував про свої наполягання щодо військових консультацій на Мальті. Британські військові давно відстоювали необхідність атаки на Рур, розташований у британському секторі Західного фронту, на противагу американському плану скоординованої атаки по всьому фронту. Іншою нав’язливою ідеєю британців був, власне, наступ із півдня в напрямку Австрії.

Тепер, коли Сталін підтримував атаку на Рур і запропонував наступ через Люблянський прохід, Черчилль міг би переконати американців, але повертатися до цієї дискусії було вже пізно. Після бурхливих обговорень на Мальті обидва британські плани було відхилено, а Черчилль мусив визнати поразку. Фельдмаршал Алекзандер зауважив Сталіну, що в нього немає військ для проведення такої операції, та й у будь-якому разі було занадто пізно. Черчилль змушений був погодитися зі своїм військовим командувачем. Він сказав лише: «Червона армія може не дати нам часу для завершення операції».

Сталін, вочевидь, знав британську позицію завдяки численним шпигунам на Заході, інакше важко пояснити, чому він запропонував ці наступи під час зустрічі з Черчиллем, але вже за годину не згадував їх у розмові з Рузвельтом. Щодо намірів союзників на Західному фронті Черчилль міг сказати лише те, що наступ було заплановано на 8 лютого в північному секторі. Сталін, який пізніше повідомив маршалу Георгію Жукову, що його головною військовою метою в Ялті було переконати союзників розпочати наступ на Західному фронті, не виказав своїх почуттів. Він сподівався на масштабний наступ на всьому Західному фронті найближчим часом, а не на локальну атаку в одному з його секторів[102].

Відкриття Ялтинської конференції відбулося о 17:00 четвертого лютого в прямокутному бальному залі Лівадійського палацу. Перший публічний захід у цьому приміщенні відбувся восени 1911 р. Це був урочистий бал, організований царем на честь шістнадцятиріччя його старшої доньки, великої княжни Ольги. Він став бентежним моментом для молодої царівни, яка увійшла до бальної зали під руку з Миколою II. Її, вбрану в рожеву сукню з шовку та шифону, оточували члени найближчої родини царя, великі князі та княгині, особи королівської крові з інших країн та офіцери-гвардійці у формі з розкішними еполетами. У шістнадцять років Ольга вже могла одружуватись, і планувалось обговорити її заміжжя з румунським принцом для зміцнення російського впливу на Балканах. У лютому 1945 р. у лівадійській залі жодних осіб королівської крові не спостерігалося, а військове керівництво, яке зібралось на конференцію, не носило еполет. Позолочені маршальські погони Сталіна та його золота медаль Героя Радянського Союзу були єдиним відгомоном царського блиску в кімнаті[103].

Сталін як господар зустрічі мав слово першим, однак він скористався ним як приводом, щоб попросити Рузвельта відкрити конференцію. Президент прийняв цю почесну пропозицію, скромно зазначивши, що жоден закон чи традиція не наділяли його цією роллю і що йому просто пощастило відкрити зустріч у Тегерані. Рузвельт був не проти знову вивести себе на позицію очільника пленарних засідань, що дозволило йому впливати на порядок денний конференції та хід обговорень, а також узяти на себе роль арбітра й судді у відносинах між Черчиллем та Сталіним. Американською делегацією ходила чутка, що пропозиція Сталіна стала приємністю для президента, оскільки він був наймолодшим із трьох лідерів, які зібралися в Ялті[104].

Цей перший американський успіх був не випадковим. Він випливав зі стратегії, яку Рузвельт обрав, листуючись зі Сталіним після Тегеранської конференції 1943 р., та позиції, яку він зайняв на своїй першій зустрічі з радянським лідером перед конференцією, що закінчилася всього лише за кілька хвилин до початку пленарного засідання. Сталін попрямував до Лівадії на приватну зустріч із Рузвельтом одразу ж після відвідин Черчилля. Відео, зняте американським оператором Сигнального корпусу армії США, показує прибуття його команди на двох машинах і самого маршала, одягнутого в шинель у супроводі людей у військовій формі, що віддавали честь охоронцям перед входом до палацу. На вході його перестрів натовп фотографів.

Президент Рузвельт сидів на плюшевій кушетці за інкрустованим столом, чекаючи на свого гостя у колишній залі для царських аудієнцій. Сталіна супроводжував Молотов, улюблений перекладач Сталіна, і Володимир Павлов, а Рузвельта — Чарльз Болен, який був його перекладачем та радником. Болен пізніше пригадував, що нарада видавалася йому зустріччю старих друзів. «Широко всміхаючись, Президент узяв Сталіна за руку і тепло її потиснув. Сталін, обличчям якого пробігла рідкісна ледь помітна усмішка, висловив задоволення з того, що знову побачив Президента». Дискусія двох лідерів, які разом сиділи на кушетці, тривала майже годину, а не заплановані тридцять хвилин. Саме тоді Роберт Гопкінс, син головного радника Рузвельта, зробив знамениту світлину двох чоловіків, котрі вели діалог за інкрустованим столом.

Сталін хотів донести до президента, по суті, ту саму думку, що й до прем’єр-міністра: Червона армія воювала з німцями на Одрі; вона захопила Сілезію, тож якщо союзники візьмуть Рурську та Саарську області, відрізавши нацистам постачання вугілля, то економічний крах Німеччини, по суті, міг би спричинити її військову капітуляцію. Сталін відверто прагнув наступу союзників на Західному фронті. Він не згадав про можливу офензиву союзників із півдня, щоб долучитися до Червоної армії поблизу Відня (на відміну від розмови з Черчиллем), знаючи, що американці виступали проти цієї ідеї[105].

Безпосередньою метою Рузвельта на зустрічі було забезпечити згоду Сталіна встановити прямий зв’язок між штабом генерала Двайта Ейзенгауера та радянським військовим командуванням. Коли збройні сили союзників чимраз зближувались, а деякі об’єкти бомбардування англо-американської авіації вже перебували в зоні операцій Червоної армії, американські військові командири попросили Рузвельта прямо поставити це питання у розмові зі Сталіним. Це виявилося нескладно. Сталін визнав важливість зв’язку між військовими. Він також не проявив невдоволення відповіддю президента на його питання про воєнні плани на