Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Ставлення до нього після горбачовських комуністичних «обновлєнцєв», які ніколи й нічому не навчаються, – вичерпується словами одного з них: «Сталін бил отєц народа, а єго дємкі оболгалі». «Дємкі» – то всі, хто проти тоталітаризму, не які-небудь там «фашісти», ні, – смертельний ворог; усі, хто не схвалює тоталітаризму та ҐУЛАҐу: «кто нє с намі – тот враг!»

Іосіф Сталін народився 21 грудня 1879 та був на той час єдиною дитиною в родині Кето Ґеладзе та Бесо Джуґашвілі в Горі (Грузія). Були діти перед ним, та – повмирали. Але, доброго дитинства, необхідного кожному, він не мав. Батько був пияком, та поки не помер 1889 – нелюдськи бив дружину (так кажуть) та сина. Той усе життя погано володів лівою рукою, дещо коротшою; то був наслідок побиття в дитинстві.

Зауважимо, що Зиґмундові Фройду або його послідовникам цього було би задосить для того, щоб цим пояснити все подальше, але… полишимо це на їх турботи. Едіпівського комплексу, принаймні, це у нього не породило, бо і до матері, яка на багато років пережила чоловіка, – він теж, здається, відносився без великої синівської любові; був радше одинаком за природою.

Він добре навчався у школі, багато читав сам. Співучні надають йому призвісько «Коба». Це ім’я героя-абрека з пригодницького роману Сандро Казбеґі (1848–1893) – «Нуну». Видно, в школі поважали цього мовчазного невеличкого хлопця, рябого внаслідок перенесеної семи років віспи, та ще й каліченого. Воно – Коба, стане згодом його першим конспіративним псевдо; «Сталін» – з’явиться тільки 1913.

Після школи він вступає 1894 до Тіфліської духовної семінарії, де вчиться так само відмінно. Там починає писати вірші. Це – лірика, відповідно до віку, сповнена ніжних почуттів, у густі чисто народної поетики, часом – філософська, але без жодних слідів аґресивності або культу сили. Молодого талановитого поета охоче друкує національний часопис «Іверія», якого редаґує відомий Ілля Чавчавадзе (1837–1907). Дещо з них попаде до антології, яка зібрала все, що було кращого у грузинській поезії, – великий успіх та велика честь. Все це – задовго перед тим, як він стане відомий.

* * *

Але, надходить 1899, час кінчати навчання та приймати духовний сан. Однак, з молодим Джуґашвілі, одним із кращих семінаристів, трапляється щось ґрунтовне та вирішальне, хоч і незрозуміле для інших. Він відмовляється складати випускні іспити, змінює націоналістичні погляди на соціалістичні. Відтоді розпочинає свого життя той Джуґашвілі, якого знають політики та численні біографи.

Цей, початковий період його революційної діяльності, є найменше відомий, але проходив, можливо, не зовсім так, як це описав пізніше Л. Берія. Бо рік Великого Полювання – 1937, був знаменний не лише сам по собі. По ньому, десь через рік, складаються остаточні ідейні основи подальшого існування Homo soveticus; виходять «труди» Л. П. Берії – «К історіі большєвістскіх організацій в Закавказьє», «Краткій курс історіі ВКП(б)» та офіційна біографія тов. Сталіна І. В». Настанови, якими совєцький нарід керуватиметься аж до 1956 (а дехто й після 1991).

Однак, не все було так, як там описується, бо перший свій «срок» майбутній «вождь» схлопотав за «експропріацію» (а простіше кажучи – за пограбування) «Южно-Русского банка» в Тіфлісі. Та й не це тут є найбільш цікаве.

Засланий до «мєст нє столь отдалєнних», він на диво легко звідти збігає, а чому? Адже, він – не бідний особистими прикметами, яких не змінити: малий, рябий, сухорукий та ще й не російського обличчя («кавказской національності», як у них тепер кажуть). А впіймати його – чомусь не можуть, в чому ж справа?

Не дарма, видно, ходили вперті чутки, що він був не тільки «борцом протів царізма», але до цього ще й «агєнтом царской охранкі».

Ця остання мала, наче, у запеклій боротьбі революціонерів з режимом, – свої власні інтереси; була мало не третьою стороною. Часом свідомо (це важко приховати) дозволяла терористам, час від часу, – ліквідувати й когось із небажаних «царскіх сатрапов».

У цьому мочили пальці багацько людей. Схоже, що мав певні зв’язки з «охранкой» і сам В. І. Лєнін. На це може вказувати епізод із Туруханським засланням Сталіна, де всі його спроби збігти почали чомусь давати осічку. Воно сталося вже по тому, як він зайняв досить помітне місце серед більшовиків та почав за щось сперечатися з Лєніним. От тут йому вже й не дали жодної можливості втекти, можливо – за наполяганням самого Лєніна. Він зумів тоді повернутись тільки скориставшись амністією Тимчасового Уряду.

Важко сказати, з чого саме та коли починається шлях Сталіна до абсолютної влади.

Він не кваплячись просувається партійними сходами, але – тільки на верхи. В уряді Лєніна він займає посаду «наркома по дєлам національностєй», – вторинна посада, чи не так? – але це – як подивитись. В основному більшовицькому документі, чи не проґрамі наступних дій «Декларації прав народов Россіі» (2.11.1917) п. 2 передбачалося: «Право народов России на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельного государства». Однак, не менш добре відомо, що всі намагання реалізувати це право, були потоплені Москвою в крові народів уже до 1922. Сталін – рішуче проти права на «вільне самовизначення», він – за імперію, та всі її ознаки матиме наступний СССР, який тоді створюється. Дещо пізніше він пояснював цю позицію так:

Може видатися дивним, що моя стаття рішуче відкидає вимогу про відділення окраїн від Росії, як контрреволюційну витівку, але по суті в цьому нема нічого дивного… Ми проти відокремлення окраїн від Росії, бо відокремлення в цьому випадку означає імперіалістичну кабалу для окраїн та послаблення революційної потуги Росії.

(Вестник коммунистической академии, кн. 31, Москва, 1929, с. 116).

Порушення звичайної логіки, якою він так любив користуватись проти своїх політичних супротивників, та у дологічно мислячій Росії, звичайно, клав їх цим на лопатки, – важко тут не побачити, але… Даруємо йому це; адже – йдеться про імперію.

Року 1922 він не без зусиль дістається на посаду ґенсека партії. По-перше, не без заперечень з боку Лєніна, по-друге, посаду тоді аж ніяк не першорядну. Зробити її саме такою – його перше завдання, якого він домагається доволі швидко. Він не буде, спочатку, «проізносіть рєчєй», яких люди вимушені будуть вивчати, це прийде потім, а зараз, – є чого робити; він займається справами. Лєнін