Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Уже на XIV партійному з’їзді у грудні 1925 – він проголошений «лучшім і вєрним учєніком тов. Лєніна». Це – заслуга делегації Донбасу («рабочіє Сталінского завода в Донбассе). На цьому ж заводі буде потім цеховим парторґом Л. І. Брєжнєв, що дивно хутко стає 1938, по зловісному 1937, який вартував життя стільком комуністам, – першим секретарем обкому. А, ще згодом, не забудемо й про це, на Пленумі ЦК 1964, – так само, Донецька делеґація допоможе скинути «лібєрала» Н. С. Хрущева на користь сталініста Л. І. Брєжнєва.
Ми пропустимо тут цілий період боротьби за владу над партією з Троцкім, Бухаріним, Зінов’євим тощо, всіма цими «оппозіціямі», як «правимі», так і «лівимі». Вони мають, можливо, обмежений інтерес навіть для спеціаліста. З тієї простої причини, що у російських імперіях ніколи не було політичної боротьби, була гризня за владу, якось-такось прикрита політичною демагоґією. Не було політичних рухів, а значить не було й революцій, – були путчі та «бєспорядкі – смутниє врємєна».
* * *
Політика – то апеляція до виборця, до народу, до його розуму. Колись стара більшовичка Є. Драбкіна у своїх спогадах писала, чому саме російський нарід віддав пальму першості «більшовикам», а не «меншовикам». Бо, мовляв, розумував так: «большєвікі» – хочуть для народу «большє», а меншовики – «мєньшє». Цілком очевидно, що за таких умов народу, як такого, у загально прийнятому сенсі цього слова, – просто не існує; а значить немає жодного ґрунту й політика, як така.
Історики розмірковують про міцність того чи іншого режиму, спираючись на особисті якості його вождів, або на силу «аппарата подавлєнія», та не беруть до уваги вихідний та вирішальний чинник. Про нього колись добре пам’ятали правителі, бо нагадаємо той відомий випадок з імператрицею Єкатеріною II, яка з жахом запитала: «Чем же сей край управляется?» На що мудрий граф Н. Панін «нічтожє сумняшєся» відповів: «Как это чем, матушка императрица? – промыслом Божьим да глупостью народной!» Ця остання, ще за царських імперій, всебічно заохочувалася та підтримувалася, а за совєцької розквітла ще ряснішим цвітом, заохочувана не лише пропаґандою, а й літературою, і кіно («улюблені вітчизняні кінострічки» каналу «1+1»).
«Глупость народная» – то велика річ для будь-якого тоталітаризму, а для совєцького – глупішого з глупих, – просто неоціненна.
Убивство Кірова, це було очевидне ще тоді, орґанізував Сталін, а наступні показові процеси були повною, хоч і не надто досконалою підробкою, фальшивкою.
Достойним уваги в них є лише те, що колишній меншовик Андрій Вишінскій (1883–1954), прокурор СССР (1935–1939), що виконував завдання Сталіна, – єдиним не був по тому зліквідований, як от Н. Єжов та іже з ним; був потім ще й міністром зовнішніх справ (1949–1953). Отже, логічно думати, що то був пройдисвіт, аж ніяк не менший від самого «отца народов»…
Все це разом призводить до того, що отримавши такий «мандат народа», Сталін не лише розправляється з усіма політичними супротивниками, але й відбудовує Третю російську імперію – Совєцький Союз: справу свого життя.
Остаточна стабільність – стабільність кладовища, прийде лише 1939, але відносна, перша, наступає вже 1929; вигнаний Л. Троцкій (буде вбитий 1940), «разгромлєни оппозіціонєри» (покищо – «ідєйно»). Вся влада належить не радам, не партії, а йому, ґенсекові І. В. Сталіну; а йому лише 50 років, та почувається він цілком добре. А – хто ж він, власне, є? – «вождь», злочинець чи божевільний, як Лєнін? Думки поділяються. Проф. В. Бєхтєрєв, що розмовляв із ним, вважає його параноїком, на зразок Лєніна, але… Він лише випадковий гість у кремлівських коридорах влади. Секретар Сталіна (до 1930) Борис Бажанов, що був там як вдома, описує нам опановану людину, яка «не розкидується словами, все пам’ятає, нічого нікому не забуває та не дарує». Зовсім не схоже на божевільного.
Так само вважали божевільним і Гітлера, однак… Це насправді можна було подумати, коли він промовляв на партайтагах, часом ревучи з трибуни як бугай та розмахуючи кулаками, – таке щось важко забути. Але, досить рознестися грому аплодисментів або скандуванню – «Зіг – гайль!» – і… Він стоїть собі, як нічого, та знімає двома пальцями волосинку, що упала на лацкан: неймовірна самовлада! – чи не дивне божевілля?
Сталін і взагалі створив собі репутацію завжди спокійної та витриманої людини – ніколи голосу не підвищив. Сталін, що підвищив голос? – не до віри! Інша справа, – спокійно водить люлькою та роз’яснює упівголоса, – вождь, але й учитель. Так, чи міг він бути параноїком, божевільним? – самі подумайте.
Подивіться врешті й на таке, придивіться пильніше, – для себе всі вони були далеко не божевільні. Уміти так досконало сісти на шию мільйонам людей, – тільки позаздрити! Можна, дійсно, нормальною людиною втілювати у життя божевільні ідеї, але не навпаки, в жодному разі. Сумнівів тут бути не може.
* * *
Але повернемося до Сталіна. Перед ним, як головою держави, постає перше невідкладне завдання. Нова економічна політика (НЕП) із його стихією вільного ринку у сільському господарстві та дрібному споживацькому виробництві, – все більше приходить до протиріччя із державно-монополістичною промисловістю. Бо, державна власність на засоби виробництва – це є державний капіталізм, ніякий там не «соціалізм». Отже, конче потрібно щось робити.
Сталін приймає рішення: загальна колективізація, індустріалізація та повсюдне запровадження командно-адміністративної системи. Старий план його ворога Л. Троцкого, проти якого у боротьбі з опозицією щойно виступав і він сам. Але, у Росії – куца пам’ять, та він це дуже добре знає.
Проводять колективізацію відбірні більшовики з наганами – «25 000» – в один рік; все це – як і раніше – свідомі злочинці, які добре «вєдалі, что творілі». Наслідки були жахливі. Рівень виробництва на селі був лише 1929 доведений до рівня передреволюційного 1916 – другого року війни! За рік виробництво впало на 23 % (1931) та падало далі. На 1933 це падіння сягає вже 52 %, заводиться (по містах!) карткова система, вона протримується до 1935. Здавалося би, повна поразка «вождя», але… він керує безголовим народом, та ніколи про
