Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Як із нехіттю писала відома російська інтелектуалка:
Адже, їй Богу – і це варто відзначити, – все воно (російське еміґрантство, О. Б.), аж по невинно безладного Бурцева, ліве й праве, почало кричати разом із більшовиками про патріотичний підйом у Совдєпії, у Красній армії, проти «мерзенної Польщі», яка відбирає у Росії Україну, об’являє про її «самостійність».
Репетували без розрізнення партій. У паскудствах божевільно фатальних, як «невтручання у справи» більшовиків, які охороняють, мовляв, «єдіную – нєдєлімую» й інше, російське еміґрантство завжди однодухе.
(З. Гіппіус, Живі обличчя, Тбілісі, 1991, т., с. 331).
Отже, навіщо ж воно все було, оте – «прєвратім войну імпєріалістічєскую в войну гражданскую!»? – чи варто було проганяти царя батюшку вкупі з графом Фредеріксом? Певно, якось можна би й раніше про все домовитись.
Бо, як поглянути з перспективи історії, то не так уже вони й порізнювалися в головному, оті дві імперії. Більшовицька з КҐБ, Політбюро та фанфарами, чи її попередниця, з «царєм-батюшкой да звонамі колокольнимі» (ну, і з «охранкою», зрозуміло). Хіба, що в гірший бік: ця була більш жорстокою, більш безпринципною; ще більш загарбницькою.
Але, такі були справи в Росїї «с ізвєчним врагом народа русского – поляком». А – інша сторона? – як вона на це відповідала? Чи закликала віддати всі сили на боротьбу «с ізвєчним врагом польского народа – русскім»? – що було би значно ближче до істини.
Ні. Відповідала цілком добре та лояльно. Процитуємо кілька рядків з наказу головнокомандуючого Юзефа Пілсудського по армії:
«Воюючи за свободу власну й чужу, ми воюємо зараз не з російським народом, а з порядком, який, визнавши своїм законом терор, – знищив усі права і свободи, довів свою країну до голоду і розрухи».
Сказане хороше та до справи. А головне – без жодної ксенофобії; європейця завжди можна відрізнити від дикуна, хіба нї?
Ніде не прочитати в совєцькій історіографії, що 7 травня 1920, невдовзі після початку війни, армії Польщі та України в останній раз звільнили Київ, бо С. Петлюра уклав союзну угоду з Ю. Пілсудським: бо витиснена більшовицькою навалою армія Петлюри воювала тепер на боці Польщі. Це було єдино-можливе історичне рішення.
Російський контрнаступ почався лише в червні, він пов’язаний з рейдом Пєрвой Конной С. Будьонного через Галичину і Південну Польщу. Цей рейд, досить глибокий (десь півтисячі кілометрів) був позначений низкою польських і жидівських погромів, отих самих – у яких росіяни, хоч ліві, а хоч праві, – завжди звинувачували українців, було навіть вироблено таке брехливе словосполучення, – «пєтлюровскіє погроми»; хоч доказів представити чомусь ніколи не могли. Зате цього разу всі ці «інтернаціональниє подвігі» були розлегло та належно задокументовані (див. Документи Ризьких мирних переговорів, Ріга, 1921). Вони описані очами свідка у «Спогадах» письменника Ісаака Бабеля, автора «Первой Конной», знищеного Москвою. Вони були видані десь за часів «гласності», але – в Берліні.
Кампанію проти новонародженої Польщі очолювали кращі більшовицькі стратеги того часу, – І. Сталін і М. Тухачєвскій.
Першого з них рекомендувати нема потреби, але зауважимо, що ця його участь в «історії КПСС», яка замінила з часом історію країни, – не дуже підкреслювалась, радше промовчувалась. Що не дивно. А от ім’я останнього – вже дещо призабулося. Він був якоюсь там іще царською офіцерською дрібнотою та своєчасно перекинувся на бік більшовиків. А там… там хутко виріс на військового ґенія – менше, ніж за два десятки років дослужився до «Маршала Совєтского Союза». Воістину, знову, – «кто бил нічєм, тот станєт всєм».
Потім, у часи «відлиги», коли було «височайшє дозволєно» називати імена репресованих, про Тухачєвского часом писали так, що був би він живий – уже 1941 в’їхав би на білому коні до Берліна. А, чи насправді в’їхав би? Навряд… «Гігант, гігант воєнной мислі…» сказав про нього маршал Г. К. Жуков підчас бесіди з письменницею Е. Ржевскою, та… Хіба такий уже гігант? Як пригадати військові здібності самого Жукова, який міг когось перемогти тільки маючи перевагу, якнайменше, вдесятеро, та уклавши половину людей… Адже, це німці прозвали його «ґенерал Фляйш» – «ґенерал М’ясо».
З іменем М. Тухачєвского пов’язані, головним чином, дві військові кампанії: придушення селянського повстання на Тамбовщині та польська кампанія 1920. Що ж, придивимося пильніше. Придушити артилерією та кулеметами повстання селян, які нічого цього не мали, – нема потреби бути «гігантом воєнной мислі», бо це є не військова кампанія, а звичайнісінька «каратєльная опєрація»: будемо називати речі на власні імена; адже, для того все це пишеться.
Так усі вони, розважаючись по дорозі жидівськими погромами перли на Варшаву, пам’ятаючи про «указаніє Ільіча», що десь біля неї нахабно розташувався «цєнтр мірового імпєріалізма», але там на них очікувала неприємна несподіванка. Підтвердилася чиясь слушна думка, що можна програвати всі битви, крім останньої; а ця й стала для них останньою. Взяти Варшаву вони не змогли та причиною тому стали доблесні польські легіонери, що не забажали знову потрапити під ярмо «єдіной і нєдєлімой». На чолі з Юзефом Пілсудським та Едвардом Ридз-Смігли. Вони проявили рішучість та затятість, те саме, чого систематично бракувало українцям підчас визвольних змагань. Але, були тут і українці, яким властиво приходити до тями, коли вже пізно. Бо тут, на Віслі, пліч-о-пліч із поляками билась і армія Петлюри. Особливо відзначилася в цій битві VI дивізія Січових Стрільців армії УНР, під командою генерала Марка Безручка. А ще перед тим українці відзначилися під польським Замостям, затримавши наступ червоних.
Безпристрасний аналіз подій, політичний та військовий, дозволяє твердити, що це Польща та Україна не дали тоді більшовизму вирватися за межі колишньої імперїї, що його виплекала, та розлитися пожежею по Європі. Історичного значення чогось подібного – ніяк не можна применшувати. За це одна з них приплатила незалежністю та волею, а друга – поділом 1939 та кладовищами Катині.
Поразка більшовиків у цій війні, одній з ключових воєн XX ст., стала й одним із поворотних пунктів історії, бо дала Європі стратегічну передишку (хоч вона й не була оціненою та добре використаною). Після поразки вони зрозуміли, що Перша Світова війна для них уже повністю вичерпана, нічого більше їм для їх «єдіной і нєділімой» не придбати.
