Велика історія України - Микола Голубець

«Горстка людей - словінці, дальматинці, лужицькі серби, словаки, видають часописи, а три мільйони українців у Галичині не може виказатися нічим, що вказувалоб на їх літературне життя. Навіть нидіючі в музулманському ярмі болгари, дають познаки своєї духової праці, а українці під Австрією живуть без літератури, без часопису без національного виховання, без шкіл, як варвари».

«ВЕСНА НАРОДІВ» У ГАЛИЧИНІ

1848 рік

Рік, що пронісся над престолами й народами Европи, мов весняний хмаролім, розторощив неодну спорохнявілу вербу та неодного дуба розбурхав з віковічного сну. На чорному небосклоні тогочасної, реакційної Европи заблис той рік і погас, мов метеор, але одна з його іскор попала в серце забутого Богом і людьми українського народу в Галичині та пробудила його до нового життя. «Русалка Дністрова» залишилася датою літературного відродження, 1848 рік став роком політичного пробудження українського народу.

Революційна заграва спалахнула в перших днях січня 1848 р. в Медіоляні. Італійці збунтувалися проти австрійської влади, в Парижі повстали республиканці проти короля Люі-Пилипа, з кінцем лютня тогож року. З черги прокотився гомін революції по Німеччині, а дня 13 березня 1848 р. виросли перші вуличні барикади у Відні. Два дні згодом проголошено першу австрійську конституцію, що була останньою дошкою рятунку для габсбурської династії.

Перша австрійська конституція

«Дня 15 березня від народження Христа 1848 р. а нашого панування 8-го» - писав австрійський цісар Фердинанд І - «видаємо тепер розпорядження, які ми признали потрібними для сповнення бажань наших вірних народів». А сповненням тих бажань було надання конституції, тобто свободи слова, друку, зборів і запевнення впливу на владу й законодавство народньому представництву. Перша урядова вістка про конституційний патент цісаря, добрила до львівської «губернії» щойно 18 березня, але вже на другий день сконсигнувала вона всю львівську Польонію. Вона кинулася масово підписувати меморіял до цісаря; в його 13 точках змальовано колишню Польщу, як забороло европейської культури й цивілізації, що його треба відбудувати й тим «направити помилку европейських дипльоматів з 1772 р». В заміну за відбудову Польщі в її великодержавних границях, галицькі поляки обіцювали Австрії союз. Покищо домагалися легалізування нашвидку створеного «Народового Комітету», що мавби скласти конституцію для Галичини, заведення «народової гвардії», політичних свобід і т. д.

А хоч у меморіялі, що його склав молодий ще тоді Франц Смолька, не було ні слова про українців і їх національну окремішність, то до його підписування втягнуто й українців. Тих, типових для того часу «з роду українців по національности поляків», що, як питомці грекокатолицької семинарії у Львові, приймали дотепер участь у польських конспіраціях і носили конфедератки, хоча для відріжнення від польських, червоних - блакитньої краски. Та найшовся між тими, що мали підписати меморіял чоловік, адвокат др. Кирило Вінковський, що вислухавши тексту петиції, запропонував уставити в неї хочби слово про українців та їх культурно-національні аспірації. «Москаль, зрадник, нема тут ніяких українців!» - зашуміло звідусіль. І щойно ті крики примусили культурно спольонізованих українців відсунутися від польської політичної акції та призадуматися над власною організацією. З того й почалося наше політичне відродження.

Сецесія свідомішого українського елєменту не перешкодила полякам, під проводом ренегата Івана Добрянського, предложити адресу галицькому губернаторові Стадіонові. Губернатор дав згоду на організацію народової гвардії, обіцяв звільнити політичних вязнів, а що до решти домагань відложив справу до вирішення «трону». Два чергові дні ходила львівська вулиця ходором від безупинних маніфестацій, а вечорами горіли всі вікна від ілюмінацій. Розбурхану юрбу огорнуло «петиційне божевілля», як кажуть самі польські історики 1848 року. «Хай живе Польща в межах зперед 1772 року!» - вигукувано на всіх уличних рогах, а народова гвардія, що присягаючи цісареві, змінила його титул «короля Галичини й Володимирії» на «польского короля», гострила шаблі й чистила мушкети до загального повстання. Та одного разу прибіг до губернатора проводир вулиці Добрянський і з острахом почав домагатися зброї для товпи, бо… українське селянство суне лавою на Львів. В дійсности це була тільки безосновна чутка, в якій віджила жахлива примара мазурської різні шляхти з 1846 р. Справжня небезпека для польської супремації в Галичині наближувалася зовсім не збоку затурканого й несвідомого під кожним оглядом українського селянства. Виросла вона й змогутніла в тих колах української інтелігенції, що устами д-ра Кирила Вінковського даремне домагалася вставлення в петицію до «трону» хоч одного слова про український народ у Галичині, та його побажання.

«Глибші уми - пише в своїй історії 1848 року поляк Штаркель - вже тоді передбачували сепаратистичну діяльність українців. Коли в день св. Йосифа на галицькій площі у Львові підписувано адресу до цісаря, а Юлій Горошкевич, тоді секретар князя Льва Сапіги, прийшов сказати князеві, що діється в місті та завважив, що в першій статті адреси поставлено домагання завести польську мову в усіх школах і урядах, задумався князь Сапіга й сказав: «Це зле, це недобре. Тепер українці виступлять з такими самими домаганнями».

На святоюрській горі

Українці справді виступили, а ідея протиділання польській імперіялістичній гарячці зродилася на «святоюрській горі» у Львові. Відсіля пролунали перші гасла й рознеслися перші універсали по краю, відтіля, відкіля ще десять літ тому закидувано цензорські сіти на «Русалку Дністрову». Тут то, дня 19 квітня 1848 р. зібралися що видніші галицькі патріоти з перемиським владикою, пізнішим митрополитом Яхимовичем, крилошанином а відтак холмським єпископом Куземським, крилошанином Лотоцьким, Левицьким і другими в проводі, що вирішили вислати осібну адресу до цісаря та заснувати окрему від поляків «Головну Руську Раду». Українська адреса до «трону» обіймала всього сім точок. В противенстві до польської, сепаратистичної в відношенню до Австрії й імперіялістичної в відношенні до українців, вона станула на становищі безоглядної льояльности супроти австрійського цісаря й держави. Недалеко вона сягала і в домаганнях: заведення української мови навчання в школах, там, де все населення або його більшість признається до української національности; заведення українських викладів на вищих школах, згідно з національним катастром молоді; оголошування в українській мові законів і розпоряджень; зобовязання урядників приділених до служби в Галичині, навчитися і вживати української мови в урядуванню; піднесення освіти українського духовенства я рідній мові, щоби воно не відчужувалося від народу, серед якого працює; зрівнання духовенства всіх трьох обрядів у правах, привилеях і титулах, та допущення українців до всіх публичних урядів…

Вимоги розмірно скромні й обмежені виключно до культурної ділянки життя, мали всі вигляди на те, щоби їх австрійський уряд прихильно полагодив.

«Головна